Medal Honorowy Ukraińskiego Towarzystwa Historycznego w Polsce "Сторож пам'яті"

"Сторож пам'яті" - "Strażnik Pamięci"

Medal Honorowy Ukraińskiego Towarzystwa Historycznego w Polsce СТОРОЖ ПАМ’ЯТІ (Strażnik Pamięci) został ustanowiony w 2018 r. Idea, która temu przyświecała miała na celu uhonorowanie osób, które w szczególny sposób przyczyniły się i przyczyniają do zachowania pamięci o przeszłości ludności ukraińskiej na terenie współczesnej Polski.

СТОРОЖ ПАМ'ЯТІ - Strażnik Pamięci - lista nagrodzonych osób

2024

W 2024 r. medale przyznano: prof. Jurijowi Makarowi, reakcji czasopisma "Nad Buhom i Narwoju" oraz redakcji czasopisma "Watra". Uroczystość wręczenia medali odbyła się we wrześniu br. w Przemyślu w trakcie dorocznej koneferencji naukowej Ukraińskiego Towarzystwa Historycznego w Polsce.

Laudacja na cześć prof. Jurija Makara 

Сьогодні маю честь представити до нагородження медаллю «Сторож Пам’яті» надзвичайну і видатну людину. Людину, яка у своєму серці зберегла любов до рідного села Новосілки, Томашівського повіту, що нині в Польщі. Людину, яка від виникнення незалежної України підтримувала українську громаду, допомагала на науковій ниві українським історикам в Польщі та сприяла нашій співпраці з вченими і науковими установами в Україні. Ця людина – це Юрій Іванович Макар – доктор історичних наук, професор, багатолітній декан і завідувач кафедри Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Юрій Макар народився 4 лютого 1935 року в селі Новосілки Томашівського повіту Люблінського воєводства. В 1945 р., як і більшість українців, його з родиною депортували в Українську радянську соціалістичну республіку (УРСР). Опинившись у незвичних реаліях радянської дійсності, він мусів самостійно прокладати свій шлях у житті. Юрій Макар у 1953 р. закінчив Володимир-Волинське педагогічне училище, а в 1962 р. Київський університет імені Тараса Шевченка. Працював учителем в селах Затурці, Варяж та місті Червоноград. А з 1971 р. й до тепер трудиться в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича на різних посадах, починаючи від викладача, Згодом Юрій Макар десятки років був деканом історичного факультету і завідувачем кафедри, а тепер він – професор кафедри
міжнародних відносин та суспільних комунікацій. Хоча радянська система не сприяла вільному розвитку історичної науки, однак Юрій Макар не забував про історію своїх рідних земель. Предметом його історичних зацікавлень було становище українців у Польщі та в діаспорі, українсько-польські, українсько-російські та українсько-канадські відносини, а також теорія і практика міжнародних відносин. Він – автор понад 600 наукових та науково-популярних праць. Серед них індивідуальні та колективні монографії, підручники та навчальні посібники з історії, політології та міжнародних відносин. Разом з Віталієм Макаром, Михайлом Горним та Анатолієм Салюком (обидва зі Львова) він опублікував тритомне дослідження «Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців 1945–1947 роках». Матеріали для опрацювання цієї теми були зібрані в архівах України, Польщі та Канади. В процесі роботи над темою автори постійно контактували з українськими науковцями у Польщі : з Олександром Колянчуком, Романом Дроздом, Григорієм Купріяновичем, Романом Висоцьким, Богданом Гальчаком та ін. Юрій Макар впродовж десятиліть бере активну участь в організації та проведенні українсько-польських форумів в Україні та Польщі, на різних рівнях і в різних містах України та Польщі. Конкретним прикладом сказаного може служити цикл міжнародних наукових конференцій Українці та їх сусіди впродовж століть, що проходять в Українському домі в Перемишлі. Він був учасником і продовжує брати активну участь у форумах на польсько-українську тематику в університетах Варшави, Кракова, Любліна, Ряшева (Жешова), Слупська та ін. У різні роки за ініціативи професора Макара укладались угоди про співпрацю з цими та іншими університетами. Проблема життєдіяльності української етнічної громади в Польщі за ініціативи професора Юрія Макара стала однієї з провідних тем навчальної та науково-дослідницької роботи в Чернівецькому національному університету імені Юрія Федьковича. На цю тематику захищено низку дисертацій. Одна із них стосувалася українського часопису «Наше слово». Цю роботу успішно захистив нинішній кандидат політичних наук, доцент Сергій Швидюк.

Професор Юрій Макар є академіком, зокрема Української академії історичних наук, Української академії політичних наук, Української вільної академії наук у США, Міжнародної слов’янської академії. Він має титули почесного професора – Чернівецького, Волинського та Ряшівського університетів, а також є Почесним доктором Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в Івано-Франківську. Професор Юрій Макар удостоєний державних нагород – орден «За заслуги» ІІІ ступеня (Україна), Кавалерський хрест ордена Заслуги (Польща).

А сьогодні професор Юрій Іванович Макар нагороджується медаллю Українського історичного товариства «Сторож Пам’яті».

Laudacja na cześć reakcji czasopisma "Nad Buhom i Narwoju"

«У всякого своя доля і свій шлях широкий»! Серед тих, які збагнули смисл слів Кобзаря, безумовно редакційний колектив часопису «Над Бугом і Нарвою». Саме тому, сьогодні, маємо честь, приємність та гордість передати на руки його очільника Юрія Гаврилюка медаль «Сторож пам’яті».
Якщо час одного покоління 25-30 років, тоді часопис «Над Бугом і Нарвою» є вже дороговказом для другого вже покоління українців Підляшшя та одночасно осередком національного знання підляшуків. Від 33 років журнал ефективно зберігає, документує й одночасно привертає та популяризують пам’ять про минуле і сучасне підляшуків. Завдяки йому українці поза Підляшшям сущі знають про поточні події та минуле земляків з північно-західного клаптика землі, на якому досі проживає корінне населення, яке попри долі зберегло, в локальних варіантах, свою українську мову, обряди, культура, віру. Не забуваймо, що кропітка праця редакційної колегії «Над Бугом і Нарвою» стала підтримкою для українського життя Берестейщини та Полісся та історичних традицій холмщаків. Протягом 33 років існування редакційної колегії часопису вона неодноразово міняла склад. Як перший її очолював д-р Микола Рощенко, співучасник відродження українського культурного життя та УСКТ у північнопідляських  Кліщелях у 50-х роках XX ст. Згадуючи про початки не слід пригадати про spiritus movens часопису – д-р Григорія
Купріяновича, який цілеспрямовано посунувся в тіні, хоча саме на ньому тривалий час спиралася робота редакції. Згодом, короткий період редакцією керували Юрій Трачук, Катерина Внучко, Іван Хващевський. Проте найдовше редакційну колегію часопису очолює нинішній редактор Юрій Гаврилюк. На його плечах неодноразово спочивало редакційне навантаження, від мериторичної, через адміністративну й організаційну до коректорської роботи. Він добре відомий членам українській громаді в Польщі, як історик Підляшшя та поет, людина що чимало внесла у розвиток інтелектуального життя Підляшшя та відбудову історичної пам’яті його мешканців. Довкола видаваного в Більську на Підляшші часопису завжди збиралася гурт людей – представників різних поколінь сучасної української інтелектуальної еліти регіону. З редакцією довгі роки зв’язані були Іван Киризюк, Євген Рижик, Славомир Савчук, Юрій Висоцький, Іван Бакунович, Христина Костицевич, Андрій Давидюк, Мирослав Степанюк, Єлизавета Томчук та чимало інших людей. Зараз, крім Юрія Гаврилюка, редакційний колектив це Людмила Лабович, д-р Андрій Єкатеринчук, Анна Паб’ян, Юрій Плева, Вікторія Гаць. Вичислені та незгадані члени, всі вони співавтори обличчя часопису «Над Бугом і Наровою». Без їхньої самопосвяти та праці не закріпилась б історична пам’ять про Підляшшя. Адже колектив очолений головним редактором Юрієм Гаврилюком є саме «сторожем» невіддільної частини нашої історичної пам’яті.

Віддаємо їм належне висловлюючи подяку за кропітку роботу та просичи прийняти медаль, як ознаку нашої їм пошани.

Laudacja na cześć redakcji czasopisma "Watra"

Вельмишановні!
Маємо сьогодні велику честь попросити прийняти медаль «Сторож пам’яті» колектив лемківського часопису «Ватра». Родовід цього часопису сягає початків 90-х років ХХ ст. Була це одна з ініціатив, яку реалізували особи причетні до створення організації Об’єднання лемків, яких без зайвого пафосу можна назвати лемківськими велетнями. Це були люди активні у лемківському, чи ширше українському середовищі, ще з 50-х років, а їх імена вплелися у долю українців у Польщі. З ними пов’язані витоки Українського суспільно-культурного товариства, їхні тексти з’являлися на сторінках «Нашого слова» і «Українського календаря». Наостанку серед них були теж люди, які найбільше витерпіли від комуністичного режиму у – здавалося б ліберальних – 60-х роках. Можемо тут згадати зокрема:
* Михайла Ковальського – політичного в’язня комуністичного режиму, якого у 1962 р. засуджено на 6 років ув’язнення з надуманим претекстом виключно для залякування української людності у Польщі. Ковальський після виходу з в’язниці не перестав діяти в українському русі, шукав нових форм. З його ім’ям пов’язаний м.ін. відомий конкурс писанок у Ґожові. Наприкінці 80-х років Ковальський був серед тих, які перетворювали УСКТ у Об’єднання українців у Польщі, паралельно творивши лемківські структури і саме часопис «Ватра».
* Петра Шафрана – довголітнього головного редактора «Ватри», уродженця Перунки Новосанчівського повіту, випускника української вчительської семінарії у Криниці з 1944 р., активного члена УСКТ, одного з творців і очільників Об’єднання лемків, члена Світової федерації лемків, відзначеного президентом України, Віктором Ющенком орденом за заслуги.
* Штефана Гладика – людину, яка довгим шляхом через Горішню Сілезію змогла повернутися на рідні землі, і з якого ім’ям пов’язані ключові події 90-х і 2000-х років, боротьба лемків за свою гідність і політичні та матеріальні права.
* Штефана Клапика – зараз першого заступника голови Об’єднання лемків.

* Олександра Маслея – члена президії Об’єднання лемків, людину всюдисущу, довголітнього члена чоловічого хору «Журавлі», талановитого літерата та криницю всяких, не лем лемківських анекдотів.
* Григорія Трохановського – представника молодшого покоління лемківських лідерів, який своїм професіональним підходом зумів ввести нового духа у лемківські серця та об’єднати навколо себе гарне гроно ще молодших активістів.
* Еміля Гойсака – дизайнера (не лише часопису) й члена президії Об’єднання лемків.
* Вікторію Гойсак, яка з початку займалася дитячою сторінкою і коректою, а потім на деякий час очолила редакційну колегію часопису.
* Катерину Ковальську.
Сьогодні часопис редагує колегія під керівництвом Анни Буковської. Крім неї як члени редакції записані ще:
* Адам Вєвюрка – редактор на Західні Землі, як зазначено, випускник IV Загальноосвітнього ліцею у Лігниці, а потім також вчитель у Комплексі шкіл
ім. Богдана-Ігоря Антонича у цьому ж місті.
* Дизайнер Ігор Ковальський.
* Василь Шлянта – титан праці, скромний лідер у просвітянському вимірі
* Наталія Гладик
* Григорій Суханич
* Д-р Анна Барнат
* Владика Аркадій Трохановський.
Серед творців часопису, треба було б тут продовжувати список імен, додаючи далі авторів статей, меценатів часопису, а також його кольпортерів, які доносять лемківський голос до різних закутин країни. Це показує не лише обсяг роботи, але також її масштаб і значення для цілої української громади у Польщі.
«Ватра» не лише висвітлювала нинішні події. Вона була і надалі залишається хронікою сьогодення, але від самого початку приділяла також велику увагу пам’яті про минуле. Тому сторінки часопису рясно заповнені унікальними фотографіями, копіями документів, статтями про історію ітд. Тому і не повинно дивувати, що Українське історичне товариство у Польщі, цінуючи роль творців «Ватри», вирішило признати часопису медаль «СТОРОЖ ПАМЯТІ».
Шановна редакціє,
Шиткого вам найліпшого і долгих літ надалі!

Перемишль, 14 вересня 2024 р.

2023

W 2023 r. Ukraińskie Towarzystwo Historyczne przyznało medale "Storoż Pamjati" następującym osobom: prof. dr hab. Stefanowi Kozakowi, Jerzemu Rejtowi i Irenie Kowalik.

Tekst laudacji na cześć Ireny Kowalik

Українське історичне товариство у Польщі має велику честь попросити паню Ірину Ковалик, прийняти медаль «Сторож пам’яті».
Дорога Пані Ірино, Шановні Присутні,
Українське історичне товариство у Польщі від кількох років старається символічною медаллю «Сторож пам’яті» дякувати особам, які в особливий спосіб причинилися і надалі причиняються до збереження української, автентичної історичної пам’яті, що є передумовою для розвитку нашої національної тотожності. Сьогодні хочемо символічно сплатити бодай частину нашого суспільного боргу перед дуже винятковою особою, особою яка не лише зробила гігантські зусилля для збереження пам’яті про вязнів табору у Явожні, але водночас особy, яка була одною з наймолодших увязних. У табірній картотеці не знайшовся номер під яким кати записали б ім’я і прізвище дволітньої дитини, малої Ірини, яка разом з мамою, Марією Зрадою була привезена до Явожна 26 червня 1947 р. після двотижневих «мандрівок» від залізничної станції у Белжці, арештів Управління безпеки. Ірина Ковалик згадувала на сторінках «Нашого слова»:

«Ми з Вербиці. Нас вивезли до Белжця. Там усіх заладували у вагони, а нас забрали з мамою звідти, завезли до Томашева, тримали там. Пізніше десь возили нас до Любліна до якогось дому дитини і мама не знали, що це є. А прийшла пані якась і каже: а що та дитина не має батьків? То є дім дитини. Мама почали плакати, що вони не хочуть, щоб їм дитину забрали. А потім приїхала завідуюча і каже: ми таких малих дітей не приймаємо, прошу забрати цю дитину. І таким чудом мене забрали назад до Томашева, звідти повезли у Явожно». Я була маленьким в’язнем табору в Явожні. Мені було 2,5 року, як ми з мамою туди потрапили. Я, на щастя, не пам’ятаю нічого, але все, що знаю, то знаю з розповідей мами та інших в’язнів. Колись приїхала одна пані до Явожна і каже: «А, то ти, що ми тебе так пильнували всі, бо ти ходила квітки зривати». Інші розказували: «Ти так молилася. Ми всі плакали, а ти молилася, щоб Бозя додому пустила тата Марічки, тата ще когось». Мама мені розповідали про ту дівчину, яка не витримала психічно цих знущань і кинулася на електричні дроти. Розказували, як ми виходили по каву, як у черзі стояли. Казали, що видавали їсти горохову зупу. Вона була така скисла, що аж шипіло все, а я їла, бо я була голодна. Проте якось нічого не було мені, єдине, що як ми приїхали додому… ну, як додому, до місця, де нас завезли, я цілі плечі мала в чиряках. Ми з мамою отримували дві порції хліба, але ми того не з’їдали, а мужчини були завжди голодні. І мама давали мені частину того хліба, я якось його ховала, не знаю як, а коли мужчини йшли по каву, то я йшла поміж ними і їм той хліб передавала. Мама згадують, що приносили дівчину на коці, бо вона вже не мала сили ані йти, ані стати після того, що з нею робили. Як нас випустили, то питали маму: «Dobrze wam tu było? Pamiętajcie, dobrze wam tu było». І показав мамі пальцем до уст, що мають мовчати. Вистачило: люди були такі залякані. Зрештою, я думаю, що того страху і до смерті не позбудемося. Тепер мама вже вночі не кричать, але дуже довго ми будилися вночі, бо мама кричали: їм снилося, що їх гонили, вивозили, щось таке снилося, з криком ми будили маму. А я завжди чогось боюся».

Хоч перебування у таборі закінчилося, воно залишило глибокий слід. Подібно важким випробуванням мусило бути виростання дитини без батька, Дмитра Зради, пс. «Роман», «Очерет», якого польські власті прирекли на кару смерті у показовому процесі у жовтні 1947 р. Життя без батька, здалека від рідних земель, спочатку у браневському повіті, потім на Шлеську, у місті Тихи, приносило різні випробування. Таке життя слабких знищить, міцних загартує. Ірину, яка за мужем прийняла прізвище Ковалик, ці випробування загартували. Від зламу 80. і 90. років коли вперше почалися відкриті святкування на місці табору, у явожнянському лісі, вони асоціються м.ін. з особою Ірини Ковалик. Перші відкриті величаві відзначення відбулися 27 вересня 1992 року. Це що запам’яталося мені, як їх учаснику, це море людей, яке тут завітало. Святкування відбуваються щорічно, згодом їх перенесено на першу суботу вересня. Згодом, як з прикристю констатує Ірина Ковалик до Явожна почало приїжджати менше людей:
«Здається, людей з України це місце притягає сильніше, ніж нас, українців з Польщі. А так не повинно бути […]. Думаю, кожен з нас повинен знати, що треба приїхати на такі врочистості, як у Явожні, і вшанувати пам’ять. І тут мені згадується вислів: „щоб не сказали майбутні, що нас не було”. А до цього може дійти»,

Вона додає ще слова, які варто передумати:

«Кожному повинно серце підказати, чи треба вшановувати людей, які там сиділи. Бо, може, дійсно завдяки цим людям ми сьогодні існуємо як значуща за кількістю національна меншина в Польщі. І смерть оцих людей має значення для майбутнього».
Свідоцтво минулого, яке пережила на собі Ірина Ковалик, пробує вона защіпляти у pізниз місцях. М.ін. у 2012 році поклала вона землю в урні з явожнянського концтабору під хрест пам’яті жертв депортації на Ватряному полі у Ждині. Слід згадати ще про суспільну активність Ірини Ковалик, як голови катовицького гуртка ОУП. У дописах про діяльність гуртка не бракує інформацій про святкування традиційних ювілеїв, а передовсім про наполегливу працю з наймолодшим поколінням, численні виїзди напр. на декламаторські конкурси до Вроцлава, тощо. Катовицька спільнота не стала також осторонь, коли прийшло в Україну у 2014 році вклике лихо. Вже тоді катовичани доложили свою лепту до опіки над пораненими майданівцями, які перебували на лікуванні у шпиталі МВС у Катовицях.

Напевно цей короткий нарис не всилі виявити всіх важливіших моментів з життя Пані Ірини. Надіємося, що приймете від нас цю нашу медаль, як символічне дякую за вашу велику працю.

2021

Laureatami tej edycji zostali Pan Konsul Honorowy Ukrainy w Przemyślu, Aleksander Baczyk oraz dr Eugeniusz Misiło. Przed wręczeniem medali została wygłoszona laudacja (w języku ukraińskim), której fragmenty publikujemy poniżej:

Laudacja

[...] Це відзначення, яке має форму медалі, надається особам чи організаціям, які на думку Нашого Товариства причинилися своєю творчістю, діяльністю, поставою до збереження, справедливого виправлення або відновлення пам’яті про минуле українців, нащадків корінного українського населення, яке на просторі віків жило на території Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Любачівщини, Холмщини і Підляшшя. У роках 1944-1947 українців з тих теренів насильно вигнано: більшість опинилася у межах тодішного Совєтського Союзу, а біля 150 тис. вивезено у бидлячих вагонах на західні та північні землі Польщі. У такий спосіб українського питання у Польщі мало більше не бути. Але хоч і минуло вже 75 років від проведення акції «Вісла», хоч українців чекали різні випробування, хоч нагляд над нами тримала не лише Служба безпеки, хоч до невпізнання змінився весь світ, українське питання існує. І воно існуватиме допоки буде жити українська ідея, якої ядром і основою є пам’ять.

Такий контекст для праці людей, яких трудом пригадується і відновлюється історична пам’ять. Так склалась доля, що займатися працею над українською історичною пам’яттю доволі мало конфортно. Політика держави, якої ми є громадянами, щоразу змагається з привидом моноетнічності, де місця для нас, як нас, або немає взагалі, або воно визначене десь у глухому куті, де можна «співати і танцювати». Не розпещує і сама спадщина минулого. У ній і світлі і темніші сторони. Хотілося про ті останні не пам’ятати, але така тактика доволі неефективна. Врешті сам простір минулого для невеликої громади важкий до осмислення. Праці не бракувало б, а от робітників мало.

Втім мало, не означає, що таких немає. Українське історичне товариство у Польщі усвiдомлюючи і цю потребу вже втретє признало медалі «Сторож пам’яті», на якому з одного боку зображена середньовічна вежа в Стовп’ю, по другому стилізований візерунок грифів з прикрас руських аристократок з Городища над Сяном, нинішньої Терепчі що біля Сянока. Першими нагородженими були проф. Степан Заброварний та д-р Олександ Колянчук. Минулого роду ми нагородили Романа Шагалу і Шимона Моджеєвського з його «Магуричом». Цього року Українське історичне товариство у Польщі вирішило признати медаль почесному консулю України у Польщі, вельмишановному пану Олександру Бачику, та доктору Євгенові Місилі. Вони оба, хоч в різний спосіб причинялися, причиняються і віримо будуть це робити в наступні роки, до зберігання пам’яті про те якого ми роду, про те, який у нас ор’єнтир у цьому світі.

Почесний консуль України у Перемишлі, Олександр Бачик, якому через два тижні виповниться 64 роки життя, народився у місцевості Сквежина, яке у любуському воєвідстві. У 1981 році він закінчив будівельний факультет Вроцлавської рільничої академії, а опісля розпочав роботу у будівельному секторі. У 1985 році в його житті відбулася надважлива подія – він переїхав до Перемишля, з яким відтоді зв'язаний по сьогоднішний день. Незабаром стає директором д\с продукції у польсько-німецькому підприємстві Hansa Industrie. З 1995 року починає розвивати підприємство „Piotruś Pan”. На нинішний день спілка є роботодавцем для близько 900 осіб. У 2010 році „Piotruś Pan” був найбільшим підприємством у Перемишлі, а за списком з 2014 року – 23 серед всіх підприємств Підкарпатського воєвідства.

Олександр Бачик – це вулкан енергії. Вдало поєднує професійну роботу з суспільними обов'язками. Він член Наглядної ради Підкарпатського Бізнес Клубу, член господарчої ради для мера міста Перемишль, бувший віцепрезидент управи Регіональної господарчої ізби, ініціатор співпраці польських і українських підприємств. У 2011 році Олександр Бачик удостоєний президентом Польщі, Броніславом Коморовським, срібним хрестом заслуги. Відзначений також президентом України Віктором Ющенком орденом за заслуги ІІІ ступеня. Серед багатьох інших пригадати треба ще напевно особливо важиву для самого Олександра Бачика нагороду, яку у 2019 році він отримав від своїх (по мамі) краян – мова про Відзнаку Об’єднання лемків «Вірний предкам».

Олександр Бачик, разом з дружиною Данутою, неодноразово підтримували різні, не лише українські ініціативи. Досить пригадати щедру поміч, яку вони виділили у перших місяцях пандемії інституціям служби здоров'я міста Перемишля, a cкоріше учасить у проведенні таких активностей як Europejskie Dni Dobrosąsiedztwa 2012 чи Rowerowy Rajd Jedności Kościołów „OIKOUMENE", та багато інших. Але саме сьогодні ми хотіли удостоїти його за вклад – матеріальний і нематеріальний, в тому числі його присутність, слова –  у збереження української історичної пам'яті. Ще у 2012 році Марія Туцька, на той час голова Перемиського відділу ОУП, та депутат перемиської Міської ради, писала з приводу обрання Олександра Бачика почесним консулем України у Перемишлі (a УІТП було серед тих, які активно включилися у підтримку його особи): «Це для нас, українців, велика честь і визнання, що член нашої громади став консулом. О. Бачик неодноразово працював і досі активний у нашій спільноті. З його ініціативи, фінансової підтримки здійснено ряд заходів: опіка над могилою о. Михайла Вербицького, меморіалом у Пикуличах, підтримка української школи – “шашкевичівки”, співпраця з перемиським ОУП та низка інших заходів у Кракові чи на Підляшші тощо».

Всіх таких ініціатив, у яких закарбувалося ім'я Олександра Бачика не вимінити. Коли переглядати сторінки «Нашого слова» там у кількадесяти статтях згадується про таку чи іншу його участь у фестивалях (Ватра, Купальська ніч, тощо), патріотичних заходах (як хочби у Павлокомі, Ланцуті, Перемишлі ітд.), спонсорування різноманітних видань, врешті і у організації нинішньої конференції.

Для нашого середовища, роль Олександра Бачика можна прирівняти з заслугами першого відомого мецената, від якого і взялося само слово. Також і тому, що засіяне дає часом неочікувані плоди далеко – так під оглядом простору, як і часу. Пригадаймо: без Gaiusа Maecenasа можливо не постала б Вергілієва «Енеїда», а коли так, то і 17 століть пізніше, у Полтаві не постала б славна травестація цього твору, авторства Івана Котляревського. Ми очевидно не знаємо, чи серед тих, яким допоміг і допомагає Олександр Бачик є або знайдеться колись особа, яку порівняти з Іваном Котляревським, але віримо, що плід засіяного Олександром Бачиком буде відповідним до його очікувань.

[...]

Доктор Євген Місило, якому у цьому році виповниться 67 років життя, народився на півночі Польщі у сім'ї переселенців з акції «Вісла» родом з Ярославщини. Закінчив початкову школу у Лехові, середню у Орнеті, а далі історичні студії в Ольштині (1977 р.). Ще в часі студіїв брав участь в українському молодіжному русі, якого початком, як сам згадує, були рейди «Карпати». У 1981 році був співініціатором Спілки українських студентів, а у 1984 р. Ogólnopolskiej Rady Kultury Studentów Mniejszości Narodowych у Варшаві, яке офіційно було видавцем часопису «Зустрічі».

Післі студіїв працював м.ін. вчителем історії, та асистентом в Інституті суспільних наук Рільничо-технічної академії в Ольштині (1980‒1982) та Головній Школі Сільського Господарства у Варшаві (1982‒1983). У 1982 році відбув піврічне стажування в Інституті Літературних Досліджень Польської Академії Наук, після чого його працевлаштували у одній із робітень PAN. На зламі 80 і 90 років Місило увійшов у склад грипи істориків для вивчення архівних засобів стосовно національних меншин і національної політики у Польщі на чолі з професорами Францішеком Ришкою і Єжи Томашевським. Нав'язав співпрацю з академічними осередками в Україні. У 1990 році заснував Український архів. У 1993 в Музеї Незалежності у Варшаві орнанізував разом з Александрою Гарлицькою виствку фотографій про національні і релігійні меншини „Inni wśród swoich”. Був виданий альбом з цієї виставки за особистого сприяння проф. Збігнева Бжезінського.

Євген Місило – це «самоцінна інституція». Для багатьох з нас, він був у кінці 80. і на початку 90. років ледь чи не легендарною постаттю, особою, яка була точкою віднесення для тих, які вимріяли собі стати істориками. Місило визначував стежки пізніших досліджень, особливо в плані наукового осмислення акції «Вісла» та мартирології українців у Народній Польщі – від приречених на смертну кару, по долю запроторених у табір в Явожні. Місило не лише висиджував роками у архівах, але знаменито розумів потребу збирання спогадів, анкет, знимок, які документували б історичні події з точки зору мовчазних її героїв, а часто просто жертв. З великою дбайливістю видавав чергові томи спогадів, свідчень і документів, часто поєднуючи функцію компетентного редактора і видавця.

Євген Місило автор, або науковий редактор фундаментальних праць. Серед таких і «Ukraińcy w Polsce wobec Solidarności» видана у самвидаві (видавництво „Głos”) і дещо призабутий «Spis tytułów prasy ukraińskiej w Drugiej Rzeczypospolitej 1918-1939», 22 тому «Літопису УПА», чи нврешті свого Opus Magnum - «Akcja „WISŁA”», якої перше видання появилося уже у 1993 році (перевидання у 2014 році). Далі не можна не згадати наступних томів – «Повстанських могил», двотомника «Repatriacja czy deportacja», книг присвячених трагедії Павлокоми. Його Український архів видав також томи «Віра надія любов», спогади о. Мітрата Степана Дзюбини, чи «Мою одисею» - спогади Ірини Тимочко.

Добірка тем, безкомпромісне висвітлення подій, заангажованість Євгена Місили у спроби перепоховання партизанів УПА, особливо у Бірчі, все це не допомогло йому у академічній кар'єрі. Зворотнім пунктом був 1993 рік, коли Євгена Місило звільнено з праці – формально з приводу скорочення штату. Попри все у 2014 році він отримав ступінь доктора гуманітарних наук. Він відзначається властивими для науковця рисами. Не тому, що непомильний, бо таких серед нас людей немає, але тому, що він повний «пошани для правди». Це і його кредо.

[...]

Medal w imieniu Pana Konsula Aleksandra Baczyka odebrał Pan Piotr Baczyk. Z kolei dr Eugeniusz Misiło nadesłał podziękowanie, w którym czytamy m.in.: 

Шановний Пан Професор Роман Дрозд, Голова Українського Історичного Товариства

Шановні члени Товариства, учасники конференції,

Дорогі Перемиські Друзі,

Дуже дякую  «Українському Історичному Товариству» за нагородження мене медаллю «Сторож Пам’яті».  Це вирізнення для тим більш цінне і приємне, бо це перший прояв подяки української громади в Польщі за роки моєї праці над збереженням пам’яті про трагічну долю Українців у Польщі.

Для мене, як історика, дослідника, це велика честь! Але цю нагороду хочу присвятити тим, які поклали своє життя захищаючи рідну землю в рядах УПА, були депортовані в Акції Вісла, ув’язнені, засуджені і страчені. Також тим, які на цій рідній землі не мають права на свою могилу. І тим, яких могили зруйнували молотами. Моєю останнєю мрією, як дослідника, було зберегти від забуття пам’ять про трагічну долю Українців ув’язнених у концтаборі Явожно. Хочу сказати, що незабаром книжка появиться друком. Це буде найкращим доказом того, що медаль «Сторож пам’яті» потрапила в добрі руки!

Дуже дякую «Українському Історичному Товариству» та його Членам за це рішення!

д-р Євген Місило, 11.09.2021 р

2020

Ukraińskie Towarzystwo HIstoryczne w Polsce przyznało medal "Storoż Pamjati" (Strażnik Pamięci) Panu Szymonowi Modrzejewskiemu z Towarzystwa "Magurycz" i Panu Romanowi Szagale z Warszawy. Do wręczenia medali, z uwagi na trwającą pandemię, doszło dopiero we wrześniu i październiku 2020 r. 12 września 2020 r. w trakcie konferencji naukowej organizowanej przez nasze Towarzystwo w Przemyślu medal odebrał p. Szymon Modrzejewski. Kilka tygodni później prof. Roman Wysocki i p. Jerzy Rejt wręczyli medal drugiemu z nagrodzonych - p. Romanowi Szagale.

 

2019

W sobotę 11 maja 2019 r. ogłoszono, że pierwszymi laureatami nagrodzonymi medalem honorowym "Сторож Пам'яті" Ukraińskiego Towarzystwa Historycznego w Polsce zostali prof. dr hab. Stefan Zabrowarny i dr inż Aleksander Kolańczuk. Gratulujemy i - ad multos annos!