Українська революція у 1917–1921 роках

Українська революція у 1917–1921 роках (події, пов’язані з національно -визвольною боротьбою українського народу )

Українська революція, не досягши своєї мети, започаткувала однак процес формування модерної політичної нації та відродила традицію української державності.

Заходи, організовані у Польщі, з метою вшанування пам’яті її учасників

Документи у редакції: Мирослава Скірки, проф. Романа Дрозда, д-ра Луки Рейта та Юрія Рейта

Реалізатори заходів:

Громадська ініціатива за доглядом могил воїнів УНР у Варшаві

Українське історичне товариство у Польщі

Посольство України в Республіці Польща, консулство України у Ґданську

Об’єднання українців у Польщі

Українське товариство

Підляський науковий інститут Товариство «Чорні запорожці»

Травень–жовтень 2017

Командою «Машини часу» 5-го каналу з Києва здійснено зйомки для документального фільму «(НЕ)ЗАБУТІ».

Режисери: Олег Криштопа, Володимир Сівко

Продюсер: Товариство «Чорні запорожці» Координатор проєкту: Олександр Стець

Стрічка розповідає про складні, часто трагічні, долі українських військових після поразки Визвольних змагань 1917–1921 років. Імена героїв двох народів, які творили тодішню історію, досі, на жаль, маловідомі широкому загалу, як у Польщі, так і в Україні. Знятий про них документальний фільм буде внеском y повернення історичної пам’яті про видатних полководців, козаків та державних діячів Української Народної Республіки. Під час проєкту команда подолала тисячі кілометрів, відвідуючи місця, пов’язані з петлюрівською еміграцією. Прем’єрний показ фільму відбувся одночасно у червні 2018 року в Перемишлі та на 5-му каналі.

petlura

10 серпня 2017

Звернення до українців у Польщі і світі Наш внесок в Європу

День 15 серпня має стати днем нашої гордости. Українські громади по світу цього дня складають квіти на могилах воїнів Української Народної Республіки, тому що пам’ять про них – це пам’ять про український внесок у вільну Європу. Сьогодні, коли Україна закріплює свій шлях в Європу, варто пригадати світові, що саме воїни Армії УНР були тими, хто зупинив наступ Червоної армії на березі Вісли та не дозволив розлитися більшовикам по всій Європі. Тоді, побіч Юзефа Пілсудського і його армії, стояв отаман Симон Петлюра та його віддані воїни.

Повернення України в Європу стало одним із кличів київського Майдану у 2014 році. Українці бачили себе й свою державу саме в цій системі цінностей та стандартів, яка, після трагедій Другої світової війни, тоталітаризмів нацизму та комунізму, будується, не без проблем та криз, на нашому континенті.

Спроба повернути нас в стандарти Євразії все ж таки продовжується. Її елементами стала російська окупація українського Криму та агресія на Донбасі. Ми з пошаною та вдячністю схиляємо голови перед Героями України, які в цій боротьбі віддали життя та перед тими, хто стоїть у бліндажах Донбасу, зупиняючи наступ нової орди на українську землю. Відстоюють тим самим Європу перед руїною, яку несе в неї путінська Росія. На дорозі цього походу в Європу стають люди, які за волю та честь готові боротися до кінця. Це наші Герої! Це сучасні Герої Європи!

Кожна нація має пам’ятати своїх Героїв для того, щоб трагічна історія не поверталася до наших домів. Тому хочемо також привернути пам’ять тих, хто майже сто років тому, зі зброєю в руках, став на дорозі більшовицькій навалі, що прямувала в Європу і цю навалу намагався зупинити. Однією з перших жертв більшовицької Росії стала тоді Українська Народна Республіка. Її воїни боролися мужньо, але не вистояли. Тоді, не дивлячись на різний історичний досвід та політичні переконання, у 1920 році вони стали союзниками поляків у спільній боротьбі з більшовицькою навалою. У травні 1920 року об’єднані військові сили Української Народної Республіки і Речі Посполитої під Києвом завдали першого рішучого удару Червоній армії. Їхня вікторія увінчалась парадом Перемоги на Хрещатику 9 травня 1920 року.

Варшавська битва у серпні 1920 року була визнана як одна з десяти битв, які вплинули на історію світу. Не було б цього успіху без Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, без воєнного генія генерала Марка Безручка, без жертви життя генералів Євгена Мишковського, Федора Колодія та Олександра Фединяка-

Білинського, без жертви сотень офіцерів та тисяч воїнів Армії УНР. Не можемо їх усіх згадати, але мусимо про них всіх пам’ятати. Смерть пам’яті – це ще гірше як смерть від кулі. Вбиває не тіло, а ідею!

Сьогодні, коли Україна продовжує свій незворотній шлях в Європу, хочемо пригадати і собі, і Європі, що наше право стати частиною європейського простору свободи та цінностей куплене українською кров’ю. Як мало хто, українці платили високу ціну за європейський вибір. Як мало хто, зі зброєю в руках зупиняли наступ варварів. Про ці події та цінності пригадуємо сьогодні собі, але також Європі, щоб усвідомити, що ми тут не чужинці та не зайди, а її повноцінні громадяни.

15 серпня 1920 року завершилася Варшавська битва. Наступ Червоної армії Будьонного зупинили поляки разом з українцями. Комунізм не розлився по Європі. Зупинився в межах Радянського Союзу – i там він довершив кривавого жнива, вбиваючи голодоморами, розстрілами, засланнями та в’язницями десятків мільйонів людей, серед яких найбільше було наших братів. Героїзм та посвята воїнів польської та української армій тоді, у 1920 році, перекрили їм шлях в Європу і врятували від трагедії.

Наближається сота річниця цієї битви, сота річниця нашої перемоги, нашого українського внеску у вільну та демократичну Європу. Її символом є командир 6-ої Дивізії Армії УНР генерал Марко Безручко, уродженець Запоріжжя, комендант оборони Замостя. Він – символ, так як символом боротьби за Європу стали Герої Небесної Сотні та Герої АТО.

Юрій Рейт, Петро Тима, Роман Дрозд, Олександр Колянчук

На внесок українців Польщі

Резолюція щодо українсько-польських відносин та вшанування генерала Армії УНР Марка Безручка, яку прийняли Річні загальні збори СКУ 23 серпня 2017 року в Києві:

Річні загальні збори СКУ, під проводом президента Євгена Чолія, закликають:

польський та український народи до вирішення історичних питань між Польщею і Україною за допомогою просвітництва і примирення;
польський народ і далі підтримувати український народ у його важкій боротьбі, щоб захистити територіальну цілісність України та зупинити російську агресію від просування на Захід;
українську діаспору в світі до щорічного проведення в серпні заходів зі вшанування генерала-хорунжого Армії УНР Марка Безручка, який у 1920 році під Варшавою допоміг зупинити просування більшовицького війська в Європу.

14 серпня 2017 – 18.00 год.

Відзначення дня української гордости

Українська громада у Варшаві та Посол України у Польщі склали квіти на могилах воїнів Армії УНР, тому що пам’ять про них – це пам’ять про український внесок у вільну Європу. Міністр оборони України Степан Полторак і міністр національної оборони Польщі Антоні Мацєревич уперше в новітній історії двох країн спільно вшанували пам’ять офіцерів та козаків Армії УНР.

28 червня 2018

Вроцлав

Згідно з рішенням Міської ради Вроцлава з’явилось кругове перехрестя (рондо), якому присвоїли ім’я генерала Армії Української Народної Республіки Марка Безручка.

Ініціатор проєкту: Об’єднання українців у Польщі у Вроцлаві Координатор проєкту: Ігор Саламон

за підтримкою Польсько-Українського форуму партнерства при МЗС Республіки Польща та посла України у Польщі Андрія Дещиці

14 серпня 2018 – 18.00 год.

Відзначення дня української гордости. Українська громада у Варшаві за участю колишнього президента Польщі Броніслава Коморовського, посла України у Польщі Андрія Дещиці та митрополита Православної церкви у Польщі Сави, склала квіти на могилах воїнів Української Народної Республіки, тому що пам’ять про них – це пам’ять про український внесок у вільну Європу.

8 листопада 2018

Do Polaków Cały wiek polsko-ukraiński: nie pierwszy i nie ostatni

Sto lat temu, w roku 1918, ziszczały się marzenia wielu pokoleń polskich Patriotów, którzy nie godząc się na niewolę, walczyli i ginęli za wolność swej Ojczyzny. Polska stawała się krajem niepodległym. Podobne marzenia mieli Ukraińcy, doświadczeni wiekami walk o prawo do samostanowienia – tyle, że marzyli o wolnej i niepodległej Ukrainie.

Od niepamiętnych czasów Polacy i Ukraińcy żyli obok siebie, często na tej samej ziemi, którą zarówno jedni, jak i drudzy uważali za swoje miejsce na ziemi, swą Ojczyznę. Pomimo tej bliskości, tak naprawdę rzadko jednak byli razem. Żyli osobno. Byli dla siebie obcymi. Rozmawiali w innym języku, modlili się inaczej, inne śpiewali pieśni – Polacy o rycerzach ze stanic kresowych, a Ukraińcy o kozakach, którzy z tymi rycerzami walczyli. Mieli inny status społeczny i polityczny, inne doświadczenia historyczne. W wielu przypadkach bohaterowie jednych byli wrogami drugich, zaś aspiracje jednych były traktowane jako zagrożenie dla drugich.

W czasie gdy nadzieje Polaków materializowały się i doprowadziły do odrodzenia Państwa Polskiego, nadzieje Ukraińców na własne państwo gasły pod naporem bolszewików i pod presją odrodzonej Polski. Te wydarzenia zdeterminowały kształt i charakter relacji polskoukraińskich w XX wieku.

Sto lat temu, po zakończeniu I wojny światowej, Polacy i Ukraińcy rozpoczęli wojny. Najpierw walczyli przeciwko sobie na Wołyniu i w Galicji, potem – w roku 1920 – wspólnie, przeciwko bolszewickiej Rosji. W obu tych wojnach Ukraińcy przegrali. Zachodnio-Ukraińska Republika Ludowa padła pod naporem Polski. Po traktacie w Rydze, który kończył wojnę z bolszewicką Rosją, runęły także marzenia o niepodległym państwie nad Dnieprem. Tysiące żołnierzy i oficerów ukraińskich walczących dotąd ramię w ramię z Polakami, rozbrojono i zamknięto w obozach internowania. I nawet dziś, w 100-lecie Bitwy Warszawskiej, podczas oficjalnych uroczystości Święta Wojska Polskiego 15 sierpnia mało kto wspominał o nich – wiernych sojusznikach Rzeczypospolitej w tej wojnie.

Wielu Polaków pozytywnie postrzegało trud budowy Ukrainy Naddnieprzańskiej jako niepodległego państwa, lecz jednocześnie odmawiało analogicznego prawa Ukraińcom z Galicji i Wołynia nie chcąc zaakceptować ich przynależności do jednego narodu z mieszkańcami Kijowa czy Charkowa. Dla wielu Ukraina jawiła się nadal jako mityczny kraj, gdzie Polacy byli warstwą uprzywilejowaną, zaś Ukraińcy – ludem miejscowym, którego aspiracje mogły być realizowane wyłącznie poprzez poddaństwo i posłuszeństwo. Niszczenie szkół, ograniczanie praw obywatelskich, brak uniwersytetu, zakazy i limity na uczelniach, zakazy zatrudniania nauczycieli, pacyfikacje, działania KOP-u, osadnictwo wojskowe i dyskryminacja przy parcelacjach ziemi, niszczenie cerkwi, akcja umacniania polskości Kresów, obóz w Berezie Kartuskiej, pogarda wobec ludności ukraińskiej – to wszystko zakorzeniało w ludziach nienawiść i rodziło chęć wyrównania rachunków. Wielu Ukraińców kojarzyło Polskę z bezwzględnym policjantem, rozpasanym żołdakiem, wrogim urzędnikiem i obcym nauczycielem. Druga Rzeczpospolita była nieprzyjaznym im państwem, które nie miało zamiaru stać się ich ojczyzną. Niektórzy łudzili się, że będzie nią ówczesna Ukraina sowiecka. Czas pokazał, jak naiwne były to nadzieje.

Wybuch II wojny światowej obnażył straszliwą przepaść dzielącą oba narody, której pokłosiem stała się tragedia o trudnej do wyobrażenia skali. Nacjonaliści po obu stronach podpalili gromadzone latami pokłady nienawiści. Dziesiątki tysięcy Polaków zostało zamordowanych przez Ukraińców, tysiące Ukraińców zamordowali Polacy. Jakie racje nie byłyby przywoływane, jakich argumentów i usprawiedliwień by nie użyto – nic nie może usprawiedliwić barbarzyństwa, do jakiego wówczas doszło. Szacunek wobec wszystkich Ofiar wymaga tego, by nikogo nie usprawiedliwiać. Szukanie związków przyczyn i skutków jest wysiłkiem zrozumienia; nie może służyć usprawiedliwieniu zbrodni.

Po wojnie, w nowej rzeczywistości narzuconej narodom Europy Środkowej i Wschodniej, doszło do przymusowych przesiedleń ludności, w tym Polaków i Ukraińców, którzy znaleźli się po drugiej stronie nowej granicy polsko-sowieckiej. Tych Ukraińców, których nie wysiedlono do Związku Sowieckiego deportowano w ramach akcji „Wisła” – największej zbrodni przeciw ludzkości komunistycznej Polski. Rozrzuceni po Ziemiach Odzyskanych Ukraińcy mogli być grupą etniczną, lokalnym folklorem, ale nie mogli mieć prawa do historii, ojcowizny i własnych bohaterów.

Zniewolenie komunistyczne otrzeźwiło wielu i zmusiło do refleksji. Podjęły ją środowiska emigracyjne, a także hierarchowie polscy i ukraińscy. W latach osiemdziesiątych XX wieku narodziła się „Solidarność”, która zadeklarowała pragnienie bycia solidarną także z ujarzmionymi narodami i prześladowanymi mniejszościami. W kluczowym momencie ogłoszenia przez Ukrainę niepodległości w 1991 roku Polska była pierwszym krajem, który tę niepodległość uznał i oficjalnie poparł.

Przez niemal trzydzieści lat wolna Polska i niepodległa Ukraina zrobiły wiele dla procesu pojednania i budowania realnego partnerstwa. Politycy i duchowni spotykali się, składali ważne, mądre i potrzebne deklaracje. Okazało się jednak, że proces ten nie dotknął najistotniejszych pokładów świadomości historycznej – wykreowanych mitologii narodowych i naszej geografii wyobrażonej, która sąsiadowi przypisuje określone role historyczne. Szybko okazało się, że ukraińska opowieść jest traktowana jako wroga i szkodliwa dla Polski, ukraińskie racje uznawane są za bezzasadne, zaś polska narracja o tragedii Wołynia i Galicji zaczęła wspierać się na ukrainofobii środowisk kresowych i renesansie ideologii ONRowskiej. Niestety, jest też w tym winna strona ukraińska. Nastąpiło załamanie relacji polskoukraińskich. Pretekstem był spór o historię, a raczej o interpretację symboli, które w nowym kontekście nabyły innego znaczenia. Kwestią konfliktogenną stały się miejsca spoczynku polskich i ukraińskich Ofiar. Do tego prezentowanie innego niż oficjalny „polski punkt widzenia” w odniesieniu do relacji polsko-ukraińskich może stać się powodem postępowania prokuratorskiego.

Wchodzimy w nowy wiek polsko-ukraiński, nie pierwszy i, prawdopodobnie, nie ostatni. Jego kształt będzie zależał od naszej odpowiedzialności, umiejętności odmitologizowania przeszłości i zwalczania uprzedzeń, determinacji w patrzeniu w przyszłość, a nie szukaniu uzasadnień dla pielęgnowania kompleksów zakorzenionych w przeszłości.

Apelujemy więc o wzajemny szacunek i zrozumienie, a także o realną solidarność, która uczyni nas, Polaków i Ukraińców, razem silniejszymi wobec powracającej fali nacjonalizmów, ksenofobii, roszczeń i uprzedzeń, a także wobec odradzania aspiracji imperialnych, nie tylko rosyjskich. Apelujemy o to, abyśmy zaczęli szukać tego, co nam pomoże, a nie tego, co nas dzieli. Bez tego deklaracje o pojednaniu okażą się pięknymi, ale pustymi sloganami.

Ukraińcy – obywatele Rzeczypospolitej Polskiej

dr Witold Bobryk, prof. Roman Drozd, dr hab. Światosław R. Gal, dr hab. Bohdan Halczak, prof. Igor Hałagida, Oleh Hnatiuk, Bogdan Huk, dr Mariusz Humecki, prof. Władysława Łuczka, dr Olga Kich-Masłej, Aleksander Maślej, dr hab. Marek Melnyk, dr Eugeniusz Misiło, dr Mirosław Pecuch, Jarosław Prystasz, Jerzy Rejt, Mirosław Skórka, Roman Szagała, Lidia Świątkowska, Adam Wiewiórka, Jarosław Wujcik, dr hab. Roman Wysocki

Полякам

Польсько-українське століття: не перше й не останнє

Сто років тому, у 1918 році, збулися мрії багатьох поколінь польських патріотів, які, не погоджуючись із рабством, воювали й гинули за свободу своєї батьківщини. Польща ставала незалежною країною. Подібні мрії виношували й українці, які мали досвід багатовікової боротьби за право на самовизначення – настільки, що мріяли про вільну і незалежну Україну.

З давніх-давен поляки та українці жили поруч, часто-густо на тій же землі, яку обидва народи вважали своїм місцем на землі, своєю батьківщиною. Незважаючи на цю близькість, вони рідко були разом. Вони жили окремо, були чужими один одному, говорили іншою мовою, молилися по-різному, інші співали пісні – поляки про лицарів із прикордонних поселень, українці про козаків, які воювали з цими лицарями. Вони мали відмінний соціальний та політичний статуси та інший історичний досвід. Нерідко герої поляків були ворогами українців, тоді як прагнення українців уважалися загрозою для поляків.

У той час, як польські мрії матеріалізувалися і призвели до відродження польської держави, надії українців на свою власну державу танули під навалою більшовиків і під натиском відродженої Польщі. Ці події визначали форму та характер польськоукраїнських відносин у ХХ столітті.

Сто років тому, після закінчення Першої світової війни, поляки та українці розпочали війни. Спочатку вони воювали один проти одного на Волині та Галичині, а згодом – у 1920 році – об’єдналися проти більшовицької Росії. В обох цих війнах українці програли. Західноукраїнська Народна Республіка не втрималася під натиском Польщі. Після Ризького трактату, який ознаменував завершення війни з більшовицькою Росією, розтанули надії щодо незалежної держави над Дніпром. Тисячі українських солдатів і офіцерів, які до того часу боролися пліч-о-пліч разом із поляками, роззброїли і помістили в таборах для інтернованих. І навіть сьогодні, під час відзначення 100-річчя Варшавської битви, й 15 серпня – під час офіційних церемоній святкування Дня Війська польського – мало хто згадав про них – вірних союзників ІІ Речі Посполитої у цій війні.

Чимало поляків позитивно сприйняли зусилля побудови Наддніпрянської України як незалежної держави, але в той же час заперечували аналогічні права для українців із Галичини й Волині, не бажаючи сприймати їхньої приналежності до однієї нації з жителями Києва чи Харкова. Для багатьох Україна надалі залишалася міфічною країною, де поляки були привілейованою верствою, а українці – місцевими жителями, чиї стремління могли бути реалізовані лише шляхом підпорядкування й послуху. Ліквідація шкіл, обмеження громадянських свобод, відсутність університету, заборони й обмеження в здобутті освіти, відмови в працевлаштуванні українських учителів, пацифікації, діяльність Корпусу охорони пограниччя, військове осадництво й дискримінація при парцеляції землі, знищення церков, зміцнення польської присутності на так званих кресах, табір у Березі-Картузькій, зневага щодо українців – усе це породжувало в людях ненависть і призводило до бажання зводити порахунки. Чимало українців сприймали Польщу як безжального поліцейського, розпоясаного вояка, ворожого урядника та іноземного вчителя. Друга Річ Посполита була для них недружньою країною, яка не мала наміру стати їхньою батьківщиною. Деякі сподівалися, що нею стане тогочасна Радянська Україна. Час показав, наскільки наївними були ці надії.

Початок Другої світової війни оголив страшну прірву, що розділяла два народи, наслідком якої стала трагедія немислимих масштабів. Націоналісти з обох сторін підпалили нагромаджені упродовж багатьох років копиці ненависті. Десятки тисяч поляків були вбиті українцями, тисячі українців убили поляки. Які б пояснення не були наведені, які б аргументи та обґрунтування не використовувалися – ніщо не може виправдати варварство, до якого тоді дійшло. Повага щодо всіх жертв вимагає, щоб нікого не виправдовувати. Пошук причинно-наслідкових зв’язків покликаний для розуміння, а не для виправдання злочинів.

Після війни, у новій реальності, нав’язаній народам Центральної та Східної Європи, відбулося насильницьке переселення людності, у тому числі поляків та українців, які опинилися на іншому боці нового польсько-радянського кордону. Тих українців, яких не виселено до Радянського Союзу, було депортовано в рамках операції «Вісла» – найбільшого злочину проти людяності в комуністичній Польщі. Розпорошені на території так званих повернених земель, українці могли бути етнічною групою, місцевим фольклором, але вони не могли мати права на історію, батьківщину та своїх героїв.

Комуністичне поневолення протверезило й змусило багатьох до роздумів. Їх розпочали еміграційні середовища, а також польські та українські ієрархи. У вісімдесятх роках ХХ століття народилася «Солідарність», яка заявила про своє прагнення до солідарності також із поневоленими народами та переслідуваними меншинами. У вирішальний момент, коли Україна проголосила незалежність у 1991 році, Польща стала першою країною, яка визнала та офіційно підтримала цю незалежність.

Уже майже тридцять років вільна Польща та незалежна Україна багато зробили для процесу примирення та побудови реального партнерства. Політики та священнослужителі зустрічалися, робили важливі, мудрі та необхідні декларації. Виявилося, однак, що цей процес не торкнувся глибинних шарів історичної свідомості – сформованих у національній міфології і нашій уявній географії, яка для сусідів відводить певні історичні ролі. Дуже швидко стало ясно, що українська версія сприймається як ворожа і шкідлива для Польщі, українська точка зору вважається необґрунтованою, а польська розповідь про трагедії Волині й Галичини одержала підтримку в українофобських кресових середовищах і відродженій ідеології Національно-Радикального табору (ONR). На жаль, українська сторона також винна у цьому. Наступила пауза в польсько-українських відносинах. Приводом стала суперечка про історію, а скоріше – про тлумачення символів, які в новому контексті набули іншого значення. Місця поховання польських та українських жертв стали конфліктогенним питанням. До того ж представлення іншої, окрім офіційної «польської точки зору», щодо польсько-українських відносин може стати приводом прокурорського розгляду.

Ми вступаємо в нове польсько-українське століття, не перше і, мабуть, не останнє. Його форма залежатиме від нашої відповідальності, здатності деміфологізувати минуле та боротися з упередженнями, рішучості у візії майбутнього, а не пошуків обґрунтування для виховання комплексів, які своїм корінням сягають у минуле.

Тому ми закликаємо до взаємної поваги та розуміння, а також до справжньої солідарності, яка змусить нас, поляків та українців, протистояти наростаючій хвилі націоналізмів, ксенофобії, претензій та упереджень, а також відродження імперських амбіцій і не лише російських. Ми закликаємо шукати те, що нам допоможе, а не те, що нас розділяє. Без цього декларації про примирення виявляться красивими, але порожніми гаслами.

Українці – громадяни Республіки Польща д-р Вітольд Бобрик, проф. Роман Дрозд, д-р габ. Святослав Р. Ґаль, д-р габ. Богдан Гальчак, проф. Ігор Галаґіда, Олег Гнатюк, Богдан Гук, д-р Маріуш Гумецький, проф. Владислава Лучка, д-р Ольга Кіх-Маслей, Олександр Маслей, д-р габ. Марко Мельник, д-р Євген Місило, д-р Мирослав Пецух, Ярослав Присташ, Юрій Рейт, Мирослав Скірка, Роман Шаґала, Лідія Свйонтковська, Адам Вєвюрка, Ярослав Вуйцік, д-р габ. Роман Висоцький

14 серпня 2019 – 18.00 год.

Акція «Полум’я Братерства» – akcja „Płomień Braterstwa” – це ініціатива харцерів та пластунів ушанування воїнів Української Народної Республіки, які боролись і гинули за вільну Польщу та вільну Україну. Акція пройшла в тридцяти місцевостях у Польщі.

Реалізатори заходів: Programowy Ruch Odkrywców ZHP, Пласт Польща Координатори акції: Матеуш Стахевич (ZHP), Олена Боднар (Пласт Польша)

27 липня 2020

За Вашу і нашу пам’ять!

До 100-ї річниці війни 1920 року

Більшовицька навала, що поширилась у 1920 році поза межі тодішньої Росії та зруйнувала існуючий стан речей, на своєму шляху наштовхнулася на відроджені держави – Україну та Польщу. Наддніпрянська Україна прокинулася від бездержавного існування і розпочала боротьбу за власну державність. Також у 1918 році українці Галичини заявили про створення держави спільно з братами з «Великої України». Однак ці плани були зруйновані під тиском поляків, для яких не існувало Польщі без Львова, а українські степи були невід’ємною частиною легенди про польську незалежність.

Однак, незабаром обидва народи опинились перед обличчям спільного ворога – більшовицької орди, яка загрожувала європейській цивілізації. Незважаючи на те, що ще недавно вони боролися один проти одного, поляки та українці вирішили, що любов до батьківщини та боротьба за її незалежність не повинні перетворитися у братовбивчу війну. Це зрозуміли українські лідери на чолі з отаманом Симоном Петлюрою. Це, завдяки своїй надзвичайній інтуїції, усвідомив маршал Юзеф Пілсудський. Реальна оцінка загрози з боку більшовицької Росії змусила обидві сторони в квітні 1920 року укласти союз, результатом якого стало братерство зброї та спільна боротьба проти більшовиків. Солдати Петлюри та Пілсудського проливали кров за спільну свободу – польську й українську. Кожен із них боровся за власну, омріяну, вітчизну і проти тих, що хотіли її позбавити.

Польсько-український союз виник у результаті самопожертв. Поляки мали відмовитись від візії ідилії українських маєтків, а українці – від України аж по Сян. Для багатьох українців ціна була незвично високою, але навіть ті, хто воював у 1918 році за український Львів, ставали у лави армії Української Народної Республіки, щоби створити бар’єр більшовицькій навалі. Колишні супротивники разом проливали кров у боротьбі зі спільним ворогом. Польські жовніри гинули під Києвом, а українські солдати – біля Замостя. Прославився полковник Марко Безручко, але, крім нього, воювали й інші: генерали, офіцери та солдати з усієї України. Вони були лицарями свободи, бо мріяли про вільну батьківщину. Вони були людьми честі, які вірність своєму слову підтверджували кров’ю, ранами, важкою солдатською працею, залишеними в Україні сім’ями і вигнанням із батьківської землі. За свої мрії та вірність своєму союзникові вони заплатили найвищу ціну!

Після того, як затихли битви і Польща підписала з Росією мирний договір у Ризі, недавні союзники виявилися незручним баластом. Інтернованим у таборах довелося зіткнутися з приниженням і безнадією. Багато з них (дуже багато) загинули в цих таборах. Смертоносний урожай збирали хвороби, пошесті, недоїдання і навіть холод. Ті, хто вціліли, ховали своїх товаришів по зброї на цвинтарях, місце на яких їм іноді доводилося купувати за власні гроші. У незалежній Польщі лише деякі з них знайшли допомогу та підтримку. Зрада своїх колишніх союзників змусила маршала Юзефа Пілсудського промовити пам’ятні слова: «Перепрошую, панове, я вас дуже перепрошую».

Союз Пілсудський–Петлюра, спільна боротьба і пролита кров, які зупинили більшовицьку навалу на підступах до Варшави, повинні були стати наріжним каменем аксіоми, що незалежні Польща й Україна потрібні своїм народам та Європі. На жаль, період Другої Речі Посполитої поставив це твердження під сумнів. Українці перестали бути народом-партнером, а стали обтяжливою національною меншиною, засудженою до асиміляції та денаціоналізації. Незабаром настав період безпам’ятства, забуття та стирання з пам’яті спільної боротьби. На сьогоднішній день у шкільних підручниках з історії вже не згадується польсько-українського братерства зброї. Однак, 1920 рік наочно продемонстрував, що співпраця, порозуміння, повага та взаємна підтримка більш вигідні нашим державам та націям, ніж ворожість і невдоволення.

У 1991 році Польща стала першою державою в світі, яка визнала незалежність України. Це позначилося значним відродженням ідеї польсько-українського братерства та спільності наших інтересів. Однак сьогодні зі смутком треба констатувати, що в соту річницю спільної боротьби, історичний польсько-український діалог перебуває в найгіршому становищі за всі минулі двадцять років. Втрачено значну частину завоювань попередніх десятиліть і дозволено на те, щоб, читаючи сторінки історії, підкреслювалось не те, що нас об’єднує, а лише виключно те, що розділяє.

Однак останнім часом з’явилися також позитивні приклади діяльності в дусі 1920 року. Особливо важливою стала акція «Полум’я братерства», що проводиться у Польщі скаутами Союзу харцерства польського та членами української скаутської організації «Пласт». Ці молоді люди з історії надихнулися мріями про спільне польсько-українське майбутнє. Слід також відзначити діяльність польських та українських журналістів, які у травневу річницю визволення Києва військами Пілсудського та Петлюри у рамках проєкту «1920 – рік пам’яті під час пандемії» вшанували місця поховань польських легіонерів та воїнів армії УНР у містах і селах України.

Озираючись у минуле, не можемо дозволити, щоб у 2020 році відбулася зрада ідеалів 1920-го року. Сьогодні, майже через 100 років, українці протистоять агресії сучасної Росії й захищають не лише українську державність, а й європейський вибір України; вони є останнім бастіоном на шляху російської експансії – ідеологічним, політичним і військовим. Будьмо солідарними з ними! Зробімо висновки з історії, адже байдужість і забудькуватість убивають не менш ефективно, ніж кулі, руйнують ідеали, які на сьогодні нам можуть бути так потрібні.

Українці – громадяни Республіки Польща д-р Вітольд Бобрик, д-р габ. Роман Висоцький, Ярослав Вуйцік, проф. д-р габ. Ігор Галаґіда, д-р габ. Богдан Гальчак, д-р Маріуш Гумецький, проф. д-р габ. Роман Дрозд, проф. д-р габ. Ростислав Жерелик, д-р Ростислав Крамар, д-р Григорій Купріянович, др габ. Марко Мельник, Олександр Маслей, д-р Лука Рейт, Юрій Рейт, д-р Єва Рибалт, Мирослав Скірка, Петро Тима

Za pamięć waszą i naszą!

W stulecie wojny 1920 roku

Bolszewicka nawała rozlewająca się w 1920 roku poza granice ówczesnej Rosji i niszcząca dotychczasowy porządek na swej drodze napotkała odradzające się państwa – Ukrainę i Polskę. Naddnieprzańska Ukraina budziła się z politycznego niebytu i z czasem podjęła walkę o własną państwowość. Także Ukraińcy w Galicji w roku 1918 stanęli do walki, która miała doprowadzić do stworzenia państwa, wspólnego z pobratymcami z „Wielkiej Ukrainy”. Jednak te plany legły w gruzach pod naporem Polaków, dla których Polska bez Lwowa była nie do pomyślenia, a stepy ukrainne stanowiły nieodłączny element narracji o polskiej niepodległości.

Wkrótce jednak oba narody stanęły w obliczu wspólnego wroga – bolszewickich hord zagrażających cywilizacji europejskiej. Pomimo tego, że jeszcze tak niedawno walczyli przeciwko sobie, Polacy i Ukraińcy uznali, że umiłowanie Ojczyzny i walka o jej niepodległość nie muszą oznaczać bratobójczej walki. Zrozumieli to przywódcy ukraińscy z atamanem Symonem Petlurą na czele; niezwykłą intuicją w tej kwestii kierował się również marszałek Józef Piłsudski. Realna ocena zagrożenia ze strony bolszewickiej Rosji zmusiła obie strony do zawarcia sojuszu w kwietniu 1920 roku, którego rezultatem stało się braterstwo broni i wspólna walka z bolszewikami. Za wspólną wolność, polską i ukraińską, przelewali krew żołnierze Petlury i Piłsudskiego. Każdy z nich walczył o własną wymarzoną Ojczyznę, przeciwko tym, którzy chcieli ich tych Ojczyzn pozbawić.

Sojusz polsko-ukraiński był sumą wyrzeczeń. Polacy musieli wyrzec się wizji sielanki ukrainnych majątków, Ukraińcy – wizji Ukrainy po San. Dla wielu Ukraińców była to cena niezwykle wysoka, jednak nawet ci, którzy w 1918 roku walczyli o ukraiński Lwów, stawali w szeregi Armii URL, by postawić tamę bolszewickiej powodzi. Dawni przeciwnicy razem przelewali krew w walce ze wspólnym wrogiem. Żołnierze polscy ginęli pod Kijowem, żołnierze ukraińscy – pod Zamościem. Chwałą okrył się płk Marko Bezruczko, lecz oprócz niego bili się też i inni: generałowie, oficerowie i żołnierze z całej Ukrainy. Byli rycerzami wolności, bo marzyła im się wolna Ojczyzna. Byli ludźmi honoru, którzy wierność danemu słowu pieczętowali krwią, ranami, ogromnym żołnierskim trudem, pozostawionymi w Ukrainie rodzinami i wygnaniem z ojczystej ziemi. Za swoje marzenia i za wierność dochowaną sojusznikowi zapłacili najwyższą cenę.

Kiedy ustały walki i Polska podpisała z Rosją pokój w Rydze okazało się, że dawni sojusznicy stali się niewygodnym balastem. Internowani w obozach musieli stawić czoło upokorzeniu i beznadziei. Wielu z nich – zbyt wielu – w tych obozach zmarło. Śmiertelne żniwo zbierały choroby, nędza, niedożywienie, a nawet chłód. Pozostali przy życiu grzebali swoich towarzyszy broni na cmentarzach, które niekiedy musieli wykupić za własne pieniądze. W wolnej Polsce tylko niektórzy znaleźli pomoc i wsparcie. Zdrada wobec dawnych sojuszników zmusiła marszałka Józefa Piłsudskiego do wypowiedzenia pamiętnych słów: „Ja was przepraszam, panowie, ja was bardzo przepraszam”.

Sojusz Piłsudski–Petlura, wspólna walka i przelana krew, która zatrzymała nawałę bolszewicką na przedpolach Warszawy, miały być kamieniem węgielnym aksjomatu – wolne Polska i Ukraina są potrzebne sobie i Europie. Niestety, okres II Rzeczypospolitej postawił to twierdzenie pod znakiem zapytania. Ukraińcy przestali być narodem-partnerem, a stali się uciążliwą mniejszością narodową, skazaną na asymilację i denacjonalizację. Wkrótce przyszedł okres niepamiętania, zapominania i wymazywania z pamięci wspólnej walki. O polsko-ukraińskim braterstwie broni do dziś nie ma wzmianki w szkolnych podręcznikach historii, pomimo iż rok 1920 pokazał, że bardziej niż resentymenty naszym państwom i narodom służą współpraca, porozumienie, szacunek i wzajemne wsparcie.

Wielkim renesansem idei polsko-ukraińskiego braterstwa i wspólnoty interesów stało się w 1991 roku uznanie przez Polskę, jako pierwsze państwo na świecie, niezależności Ukrainy. Jednak dziś ze smutkiem należy skonstatować, że w 100-lecie wspólnej walki, historyczny dialog polsko-ukraiński znajduje się w położeniu najgorszym od przeszło dwudziestu lat. Stracono wiele zdobyczy poprzednich dekad i pozwolono, by czytając karty historii podkreślać nie to co łączy, lecz wyłącznie to, co dzieli.

Ostatnio pojawiają się jednak także pozytywne przykłady działań w duchu roku 1920. Szczególnie istotną stała się akcja „Płomień Braterstwa” realizowana w Polsce przez harcerzy z ZHP i członków ukraińskiej organizacji skautowskiej Płast. Ci młodzi ludzie w historii znaleźli inspirację do marzenia o wspólnej polsko-ukraińskiej przyszłości. Należy też odnotować akcję dziennikarzy – polskich i ukraińskich, którzy w majową rocznicę wyzwolenia Kijowa przez wojska Piłsudskiego i Petlury, w ramach projektu „1920 rok, pamięć w czasie pandemii” honorowali miejsca pochówku polskich legionistów i żołnierzy URL w wielu miejscowościach w Ukrainie.

Patrząc w przeszłość nie pozwólmy zatem, aby rok 2020 był zdradą roku 1920. Dziś, po blisko 100 latach, Ukraińcy bronią już nie tylko ukraińskiej państwowości i europejskiego wyboru Ukrainy przed agresją współczesnej Rosji; stanowią ostatni bastion na drodze ekspansji rosyjskiej – ideowej, politycznej, militarnej. Bądźmy z nimi solidarni. Wyciągnijmy wnioski z historii, bo obojętność i niepamięć zabijają nie mniej skutecznie niż kule – niszczą idee, które tak bardzo mogą nam dziś być potrzebne.

Ukraińcy – obywatele Rzeczypospolitej Polskiej dr Witold Bobryk, prof. dr hab. Roman Drozd, dr hab. Bohdan Halczak, prof. dr hab. Igor Hałagida, dr Mariusz Humecki, dr Rostysław Kramar, dr Grzegorz Kuprianowicz, Aleksander Maślej, dr hab. Marek Melnyk, Jerzy Rejt, dr Łukasz Rejt, dr Ewa Rybałt, Mirosław Skórka, Piotr Tyma, Jarosław Wujcik, dr hab. Roman Wysocki, prof. dr hab. Rościsław Żerelik

Warszawa, 10 lutego 2020 r. Szanowna Pani

Ewa Malinowska-Grupińska

Przewodnicząca

Rady m.st. Warszawy

Wniosek o nadanie imienia generała Marka Bezruczki wybranej lokalizacji w Warszawie (ulica, aleja, skwer, plac, rondo)

Mieszkańcy Warszawy – wolontariusze Społecznej Inicjatywy Opieki nad Mogiłami Żołnierzy URL w Warszawie – zwracają się z prośbą o pozytywne rozpatrzenie wniosku, celem którego jest uhonorowanie bohatera Polski i Ukrainy – gen. Marka Bezruczki – w roku jubileuszu 100-lecia Bitwy Warszawskiej 1920 roku.

Generał-chorąży Marko Bezruczko w latach dwudziestych i trzydziestych ubiegłego wieku mieszkał na Ochocie przy ulicy Opaczewskiej 54 (dom zniszczony podczas II wojny światowej), w pobliżu dzisiejszej ulicy Bitwy Warszawskiej. W dzielnicy Wola, na prawosławnej części Cmentarza Wolskiego, przy ulicy Wolskiej 138/140, znajduje się jego grób w jednej z dwóch kwater żołnierzy Ukraińskiej Republiki Ludowej. Tak więc dzielnice Wola lub Ochota mogą być naturalnymi miejscami pamięci historycznej o Ukraińcu, który dopomógł uratować Warszawę broniąc Zamościa przed armią S. Budionnego, spieszącą wesprzeć wojska M. Tuchaczewskiego atakujące Warszawę. Generał Bezruczko był aktywnym uczestnikiem tych walk jako dowódca VI Siczowej Dywizji Armii URL.

W roku 2020 obchodzimy setną rocznicę Bitwy Warszawskiej. Jest to znakomita okazja, aby m.st. Warszawa oddało hołd ukraińskim sojusznikom – oficerom i żołnierzom Armii Ukraińskiej Republiki Ludowej, którzy ramię w ramię z żołnierzami Wojska Polskiego bronili Warszawy i Europy przed nawałą bolszewicką. Symbolem tej wspólnej walki jest generał Marko Bezruczko.

Za tę wierność, za wypełnienie żołnierskiego obowiązku do końca, żołnierzom armii

URL – jedynym wówczas sojusznikom Wojska Polskiego – należy się nasza pamięć i szacunek.

Za Społeczną Inicjatywę Opieki nad Mogiłami Żołnierzy URL w Warszawie

Jerzy Rejt

Halina Andruszkow

Grzegorz Stech

Do wiadomości:

Rafał Trzaskowski, prezydent m.st. Warszawy
Andrij Deshchytsia, ambasador Ukrainy w RP
Komisja Kultury i Promocji Miasta m.st. Warszawy

UZASADNIENIE

Marko Bezruczko urodził się 31 października 1883 roku w miasteczku Wielki Tokmak pod Chersoniem. Po ukończeniu szkoły studiował w seminarium nauczycielskim w Perejasławiu, jednak później zdecydował się zmienić zawód nauczyciela na karierę wojskową i rozpoczął naukę jako junkier (podchorąży) w Odeskiej – a według innych źródeł – Czugujewskiej Szkoły Piechoty, którą ukończył w 1908 roku. Przed wybuchem I wojny światowej pełnił służbę w Wilnie w stacjonującym tam 106. Ufimskim Pułku Piechoty; wchodził w skład 1. Brygady 27. Dywizji Piechoty 3. Korpusu Armijnego. W 1912 roku podjął studia w Mikołajewskiej Akademii Sztabu Generalnego, którą ukończył w roku 1914. Swoją karierę wojskową w Ukrainie Marko Bezruczko rozpoczął jako pomocnik kierownika Sztabu Generalnego URL, a później – wojska Państwa Ukraińskiego (Hetmanatu). Od grudnia 1918 roku objął stanowisko kierownika osobistego oddziału Sztabu Generalnego URL, od marca następnego roku – kierownika sztabu Zaporoskiej Brygady im. Symona Petlury, a od czerwca roku 1919 przebywał na tym samym stanowisku w korpusie Strzelców Siczowych pod dowództwem pułkownika Jewhena Konowalca.

Przed wojną polsko-bolszewicką Bezruczko, jak i wielu jego towarzyszy, przebywał w obozach dla internowanych. Jego sytuacja zasadniczo zmieniła się w styczniu 1920 roku.

Właśnie wtedy, wykonując zadania Głównego Atamana, zaczął formowanie 6. Siczowej Dywizji URL; 8 lutego mianowano go oficjalnym dowódcą tej formacji wojskowej. 7 maja 1920 roku dowodzona przez niego 6. Dywizja wraz z wojskami polskimi zajęła Kijów .

W lipcu i w pierwszej połowie sierpnia 1920 roku sytuacja na froncie polskobolszewickim momentami była tragiczna. Wojska ukraińskie dochowały jednak wierności sojuszniczej Polsce do końca, osłaniając odwrót polskich jednostek znad Dniepru przed nacierającą Armią Czerwoną, tocząc ciężkie boje na linii Zbrucza, potem Dniestru. Szczególnie zasłużyła się 6. Dywizja Siczowa dowodzona przez płk. Marka Bezruczkę. Bohaterstwem wykazali się polscy i ukraińscy żołnierze pod Zamościem, gdzie postawili kolejną przeszkodę armii Budionnego zmierzającej w kierunku Warszawy. Żołnierze płk.

Bezruczki dotarli tam 19 sierpnia wzmacniając stacjonujący w Zamościu pułk WP pod dowództwem kpt. M. Bołtucia. Pod kierunkiem ukraińskich saperów codziennie po ok. 3,5 tys. cywilów budowało umocnienia. Od 25 do 28 sierpnia wokół miasta powstała mocna linia zasieków o długości do 18 km, miejscami mająca 3–4 rzędy, a za nimi łańcuch mocnych gniazd oporu. Dzięki oporowi stawionemu przez polsko-ukraińską załogę, siły Konarmii zostały związane i nie tylko nie zdążyły z pomocą gromionemu pod Warszawą Tuchaczewskiemu, ale też na ich tyły mogły wejść – oblegane przez bolszewików wcześniej – oddziały obrońców Lwowa pod dowództwem gen. Stanisława Hallera.

Pod względem militarnym obrona Zamościa była ogromnie ważna, a postawa żołnierzy ukraińskich – wspaniała. Jeden z polskich oficerów wspominał: „Ukraińscy żołnierze bili się obok nas, jakby to był jakiś konkurs popisu. Nie drgnęli ani razu, a artylerzyści ich okazali się pracownikami pierwszej klasy”. W ocenie ekspertów wojskowych, w tym m.in. francuskiego generała Maxime’a Weygand’a, ukraiński generał był jednym z współautorów Cudu nad Wisłą. Za udział w wojnie przeciw bolszewikom M. Bezruczko (po Zamościu walczył jeszcze z sukcesami na Podolu i Naddnieprzu, tocząc zwycięskie walki z bolszewikami) otrzymał awans na pierwszy stopień generalski – został generałem-chorążym.

Po podpisaniu przez Polskę traktatu ryskiego, z pozostawionych własnemu losowi żołnierzy ukraińskich stworzono ugrupowanie składające się z trzech ośrodków oporu. Generał Bezruczko stanął na czele ośrodka centralnego. Miał wtedy pod komendą resztki 6. Dywizji Strzelców Siczowych oraz 5. Dywizję Chersońską. Po stoczeniu na Podolu walk z Armią Czerwoną podjęto decyzję o oderwaniu się od nieprzyjaciela i przejściu na tereny pozostające pod kontrolą Wojska Polskiego. Wszyscy żołnierze ukraińscy zostali wówczas internowani.

W 1921 roku gen. Bezruczko był ukraińskim komendantem Obozu Internowania nr 6 w Aleksandrowie Kujawskim . Od maja do sierpnia 1921 roku pełnił funkcję ministra obrony narodowej w rządzie URL na emigracji. W roku 1927 został członkiem 29-osobowego Sztabu Generalnego ministra obrony narodowej URL gen. Wołodymyra Salskiego. Jakiś czas prowadził aktywną społeczną oraz naukową działalność, był przewodniczącym Klubu Ukraińskiego, w latach 1931–1935 stał na czele ukraińskiej wojenno-historycznej organizacji w Warszawie, redagował i wydawał miesięcznik „Za Kraj”, napisał książkę Ukraińscy siczowi strzelcy, pracujący dla Ojczyzny. Pracował w Wojskowym Instytucie Geograficznym w Warszawie.

Warto zaznaczyć, iż wtedy, gdy w Niemczech Hitler zaczął rosnąć w siłę, zachowywał daleko posuniętą wstrzemięźliwość w ocenie możliwości oparcia starań o niepodległość Ukrainy o dyktatora nazistowskiego. Stał bowiem na stanowisku, że III Rzesza jest zagrożeniem dla wszystkich narodów słowiańskich.

W chwili śmierci, 10 lutego 1944 roku, był formalnie ministrem obrony narodowej Rządu Ukraińskiej Republiki Ludowej, niebiorącym pod uwagę możliwości nawiązania jakiejkolwiek współpracy z hitlerowcami. Grób Marka Bezruczki przetrwał Powstanie Warszawskie i dzisiaj znajduje się pośród innych grobów w prawosławnej części cmentarza na warszawskiej Woli.

Na tablicy w Zamościu, wmurowanej w tamtejszym Arsenale, napisano: „W hołdzie obrońcom Zamościa przed bolszewicką nawałą 28–31 VIII 1920 r. Żołnierzom 6. Dywizji Strzelców Armii Ukraińskiej Republiki Ludowej płk. Marka Bezruczki oraz żołnierzom polskim 31. Pułku Strzelców Kaniowskich kpt. Mikołaja Bołtucia i innych jednostek Wojska Polskiego”.

Od 2018 roku gen. M. Bezruczko jest patronem ronda na wrocławskich Stabłowicach. W Ukrainie jego imieniem nazwano ulice w Kijowie, Równem oraz Winnicy.

Внесок Громадської ініціативи за доглядом могил воїнів УНР у Варшаві підтримали:

Українське історичне товариство у Польщі, Związek Harcerstwa Polskiego, Polskie

Towarzystwo Historyczne, Studium Europy Wschodniej Uniwersytetu Warszawskiego, Посольство України в Республіці Польща.

30 липня 2020

Рада міста Варшави прийняла рішення про надання скверу міста в районі Воля імені генерала Армії Української Народної Республіки Марка Безручка – Героя битви під Замостям, який є символом героїчної боротьби Армії Української Народної Республіки проти більшовицької агресії у 1920 році. Депутати – «за» 57 депутатів, «проти» – ніхто, утримався – 1 депутат.

13 серпня 2020

Церемонія відкриття у Варшаві скверу імені ген. Армії Української Народної Республіки генерала Марка Безручка за участю Анатолія і Дмитра Безручків.

Анатолій Безручко

22 жовтня 2020

Рада міста Кошалін прийняла рішення про надання скверу в центрі міста Кошаліна імені генерала Армії Української Народної Республіки Марка Безручка, який є символом героїчної боротьби Армії Української Народної Республіки проти більшовицької агресії у 1920 році. Генерал Безручко командувач Армії УНР, що керував обороною Замостя. Його дивізія також спільно з польським військом відвоювала Київ у травні 1920 року.

Ініціатор проєкту: гурток та відділ Об’єднання українців у Польщі за підтримкою

Kонсульства України в Гданську

Координатор проєкту: Роман Білас.

Площа буде розташована між вулицями Перемоги та Андерса, що в центрі міста.

Рішення щепутатів ухвалено на прохання. «За» проголосували – 21, ще 1 утримався, а 2 не брали участі у голосуванні. Майже всі депутати проголосували за відкриття у Кошаліні Площі генерала Марка Безручка. Це показує, що і «Громадянська коаліція», і «Право і справедливість» згодні щодо цього питання. Це демонструє повагу до українського середовища у Кошаліні, сказав Роман Білас, голова Кошалінського відділу Об’єднання українців у Польщі.

Термін проведення церемонії відкриття у Кошаліні скверу імені ген. Армії УНР генерала Марка Безручка не визначено з огляду на санітарні вимоги щодо згромаджень в час пандемії Корона-вірус19.

26 листопада 2020

Депутати Міської Ради Ґданська прийняла рішення про надання скверу міста в районі імені генерала Армії Української Народної Республіки Марка Безручка який є символом героїчної боротьби Армії УНР проти більшовицької агресії у 1920 році. Депутати – «за» 27 депутатів, «утримався – 7 депутат.

Ініціатор проєкту: консул України у Ґданську Лев Захарчишин. У свої заяві надісланій міському голові Ґданська писав - «У 2020 році Польща святкуватиме 100-річчя битви під Варшавою, однієї з героїчних сторінок своєї історії. Героїчна оборона Замостя 28-30 серпня 1920 року силами 6-ї дивізії Армії УНР під командуванням генерала Марка Безручка зупинила наступ орд Будьонного і дала можливість польській армії атакувати фланг, розгромити і дати відсіч більшовицьким військам. Це не тільки врятувало Варшаву та Польщу, але й зірвало плани СРСР завоювати всю Європу».

Локалізація: cквер імені українського генерала буде розташований біля трамвайної петлі у районі Оліва у Ґданську - збіг вулиць Kaprów i Obrońców Westerplatte.

14 серпня 2020 – 9.30 год.

Польські парламентарії, політики, військовослужбовці, громадські діячі, духовенство, харцерство, пластуни та Анатолій і Дмитро Безручки вшанували пам’ять і мужність союзників Польщі у війні 1920 року з більшовизмом – офіцерів та воїнів Армії Української Народної Республіки, похованих на Вольському православному кладовищі у Варшаві.

14 серпня 2020 – 18.00 год.

Доєднайтеся до акції «Полум’я братерства»

14 серпня 2020 року о 18-ій годині вдруге пройде акція «Полум’я братерства», під час якої польські харцери та українські скаути-пластуни почесними вартами стануть біля могил козаків та офіцерів Армії Української Народної Республіки.

Минулорічні заходи у рамках акції «Полум’я братерства» відбулися в понад тридцяти містах і селах Польщі, а також в Україні. У 2020 році акція пройде у 33-х містах Польщі та семи в України. Інформація про захід, ініційований незалежними молодіжними організаціями Польщі й України, прокотилась по всіх найважливіших медіа обох країн.

Під час складання списку могил, організатори спирались на результати багаторічної роботи, відомого не лише в нашій громаді, д-ра Олександра Колянчука, зібрані у виданнях Umarli, aby zmartwychwstała Ukraina. Miejsca pamięci w Polsce та За нашу і вашу свободу. Учасники українських визвольних змагань 1917–1921 років. Місця пам’яті у Польщі.

Закликаємо українську громаду в Польщі, яка не один раз дала доказ, що пам’ять про борців за волю України дуже їй дорога, включитися у заходи, організовані 14 серпня 2020 року. Закликаємо також доєднатися до пошуку досі ще не названих місць і могил, пов’язаних із долею петлюрівських емігрантів, на території нашої країни та невідкладно інформувати про них.

Петро Тима – Об’єднання українців у Польщі

Олександр Колянчук – Південно-Східний науковий інститут у Перемишлі

Григорій Купріянович – Українське товариство

Роман Дрозд – Українське історичне товариство в Польщі

Юрій Рейт – Громадська ініціатива за доглядом могил воїнів УНР у Варшаві Олександр Стець – Спілка українців – політв’язнів і репресованих у Польщі

Реалізатори заходів: Programowy Ruch Odkrywców ZHP, Пласт Польща

Координатори акції «ПБ»: Матеуш Стахевич (ZHP), Олена Боднар (Пласт Польща) Акція «ПБ» пройшла у 33-ьох місцевостях у Польщі та семи в Україні.

Акція «Полум’я братерства» у Варшаві

15 серпня 2020

Виставка музею „Łazienki Królewskie” y Варшаві. «Варшавська битва гарантом миру в Європі 1920» та її українська складова „Za Naszą i Waszą Wolność”

Організація і фінансування: Посольство України в Польщі

Посол України в Польщі Андрій Дещиця підкреслив під час відкриття виставки „Za Naszą i Waszą Wolność”, що в 100-у річницю Варшавської битви маємо особливу нагоду віддати шану воїнам Армії Української Народної Республіки – надійним та відважним союзникам Польщі у війні з більшовиками у 1920 році.

Виставка складається з шістнадцяти тематичних банерів, які підготував д-р Станіслав Стемпєнь, керівник Історичного факультету Вищої Східноєвропейської школи у Перемишлі, президент Південно-Східного наукового інституту у Перемишлі.

Куратор виставки: Роберт Чижевський, голова Фонду «Свобода і Демократія», актуально – директор Польського інституту в Києві.

Ремонти та реконструкція місць поховань воїнів УГА та УНР

Ланцут, 21 серпня 2020

Завершено реконструкцію кладовища, реалізовану з ініціативи і за фінансуванням Посольства України в Республіці Польща.

Істотна підготовка проєкту: Олександр Колянчук, Юрій Рейт, Ігор Горків, Юрій Левосюк. Підготовка документів до Інституту національної пам’яті Ряшів та фінансовий нагляд: Петро Тима. Координація ремонтних робіт: Ярослав Ґємза.

Після відкриття оновленого кладовища пройшов захід за участю представників української і польської влад, який присвячено Дню Незалежності України, 100-річчю Варшавської битви і Битви під Замостям, у яких Армії УНР і Війська Польського пліч-опліч здобули перемогу, даючи відсіч більшовицькій навалі у 1920 році.

Варшава, 14 серпня 2020

Відкриття оновлених військових поховань на Православному кладовищі у Варшаві

Реконструкція відбулася з ініціативи Громадської ініціативи за доглядом могил воїнів УНР у Варшаві за підтримкою Посольства України в Республіці Польща.

Роботи ведено на військових квартирах №№ 36 і 93 на Православному кладовищі у Варшаві. Проєкт реалізовано від вересня 2019 по серпень 2020 року.

Проєктування, документація робіт, гармонограм дій: проф. Януш Смаза, Юрій Рейт, Павло Лоза, Катерина Сень

Виконання проєкту: Фонд Культурної спадщини, д-р Міхап Лащковський

Координація реалізації проєкту: Юрій Рейт

Фінансування проєкту:

Рада депутатів м. Варшави та варшавський Консерватор пам’ятників історії, Фонд банку PKO BP, Міністерство культури і національної спадщини РП, Фонд Культурної спадщини, Громадська ініціатива за доглядом могил воїнів УНР у Варшаві, Посольство

України в Республіці Польща

Світлини з місць поховань під час ремонту

Після закінчення робіт

Реновація гробу

Михайла Миколайовича Поготовка – підполковника Армії УНР

Реновація гробу

Генерал-хорунжого Марка Даниловича Безручка – командира 6 -ї Січової дивізії Армії

УНР

Фінансування: Громадська ініціатива за доглядом могил воїнів УНР у Варшаві

Люблін, осінь 2020

Кватери воЇнів УНР на православному кладовищі на вул. Липовій в Люблині.

В осени 2020 року відлито традиційні «козацькі» хрести та облаштування могил. На нових хрестах будуть встановлені тризуби та таблички з іменами солдатів.

В 2021 році має відбутися реставрація могил і хрестів, які збереглися. Реконструкцію могил проведено з ініціативи Українського Товариства. .

Виконання проєкту: Українське Товариство

Координація реалізації проєкту: Д-р Григорій Купріянович Фінансування проєкту:

Українське Товариство , Посольства України в Республіці Польща,

Наукові конференції

Кошалін, 28 серпня 2020

Популярно-наукова конференція в Бібліотеці ім. Йоахіма Лелевеля у Кошаліні

Організатор: Об’єднання українців у Польщі Координатор проєкту: Роман Білас Доповідачі:

проф. д-р габ. Роман Дрозд (Поморська академія у Слупську) – «100-ліття польськоукраїнського союзу Пілсудський–Петлюра. Нарис і ґенеза» д-р Марко Козубель (Інститут національної пам ’яті у Варшаві) – «100-ліття Варшавської битви. Генерал Марко Безручко, спільний герой польсько-більшовицької війни 1920 року»

Холм, 30 серпня 2020

Відзначення 80-х роковин смерті прем’єр-міністра екзильного уряду Української

Народної Республіки Пилипа Пилипчука

Організатори: Українське товариство i Підляський науковий інститут

Координатор проєкту: Григорій Купріянович

У програмі:

 Панахида біля могили Пилипа Пилипчука, покладення вінків – Православне кладовище на Холмській горі

Науковий симпозіум «100-річчя польсько-українського союзу 1920 року та його наслідки в історії Холмщини». До 80-х роковин смерті прем’єр-міністра екзильного уряду Української Народної Республіки Пилипа Пилипчука Доповідачі:

д-р Олександр Колянчук (Перемишль) – «Пилип Пилипчук (1869–1940) та його роль в історії України»
проф. д-р габ. Мирослав Шуміло (Люблін) – «Польсько-український союз 1920 року та його геополітичне значення»
д-р Маріуш Сава (Люблін-Вербковичі) – «Донські та кубанські козаки у боротьбі з більшовиками на Холмщині в 1920 році»
д-р Григорій Купріянович (Люблін) – «Ситуація українців Холмщини у період польсько- українського союзу 1920 року»

Художній концерт

Перемишль, 11 вересня 2020

Популярно-наукова конференція

Організатор: Об’єднання українців у Польщі

Координатор: Ігор Горків

стаціонарно – у Народному домі в Перемишлі або
онлайн через zoom https://zoom.us/j/9960 2596407 Meeting ID: 996 0259 6407

Століття польсько-українського союзу 1920 року Учасники:

проф. Роман Дрозд (Поморська академія у Слупську) – «Ґенеза союзу Пілсудський–

Петлюра 1920 року»

проф. Ігор Галаґіда – «Польсько-совєтська війна 1920 року – український контекст»

Більск на Підляші, Хайнівка, 13-14 листопада 2020

ІV Підляська українська наукова конференція у онлайн-форматі.

«Підляшшя у період формування нової політичної карти Європи після Першої світової війни». Цього року відзначаємо 100-річчя польсько-українського союзу 1920 року, який називають пактом Петлюра-Пілсудський. Кілька місяців тому минула 100-а річниця Варшавської битви, котра змінила історію Європи. Під час ІV Підляської української наукової конференції ці теми будуть заторкнуті в четвертій сесії «Війна 1920 року та польсько-український союз».

Організатори: Підляський науковий інститут Cпіворганізатори:

Союз українців Підляшшя, Центр освіти вчителів у Білостоці, Гайнівський будинок культури, Більський будинок культури.

Конференція відбувається завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща, завдяки підтримці приватних осіб та за підтримки Посольства України в Республіці Польща, Бургомістра міста Більськ на Підляшші, Війта ґміни Більськ.

Координатор проєкту: д-р Григорій Купріянович

Bідкриття конференції - Панахида і покладення квітів біля пам’ятника «Борцям за волю України» - воїнам армії Української Народної Республіки в Дубинах.

Сесія І

«Підляські долі солдатів Української Народної Республіки».

д-р габ. Роман Висоцький (Люблин), Гайнівська колонія колишніх солдатів армії Української Народної Республіки.
д-р Микола Рощенко (Люблин-Кліщелі), Кліщелівські петлюрівці – колишні воїни армії УНР в Кліщелях.
Євген Рижик (Кнориди), Опанас Присяжний – солдат армії Української Народної Республіки та псаломщик у Пудбіельові (комюніке).
д-р Олександр Колянчук (Перемишль), Діяльність колишніх державних діячів Української Народної Республіки на Південному Підляшші та Холмщині.
Роман Сидорук (Гайнівка), Догляд за могилами воїнів армії УНР та пам’ятником «Борцям за волю України» в Дубинах на зламі ХХ та ХХ століть (комюніке).

Сесія ІI

«Історія та культура Гайнівки та околиць».

д-рТомаш Самойлік (Біловежа), Традиційне використання Біловезької пущі місцевим населенням у королівські та царські часи.
Ришард Патер (Гайнівка), Дерев’яна забудова Гайнівки.
Павло Вощенко (Мінськ-Мазовецький – Дубини), Старе православне кладовище в Дубинах – нарис історії.
проф. д-р габ. Фелікс Чижевський (Люблин), Східнослов’янські особливості у творі „Okularnik” Катерини Бонди.
д-р Григорій Купріянович (Люблин-Більськ), Костянтин Купріянович (19151970) – слюсар, вчитель, стоматологічний технік, церковний староста православної парафії св. Миколая в Гайнівці.
Людмила Лабович (Білосток), Дитина у традиційній культурі Підляшшя на основі фольклорних матеріалів з ґміни Чижі.
Йоанна Сапєжинська (Гайнівка), Найбільші епідемії на Підляшші: 1657, 1709, 1831.
д-р Віктор Місіюк (Бересть), Роль уенерівців в національному русі на території Поліського воєводства (1921-1939).
проф. д-р габ. Дорота Місіюк (Білосток), Колективна ідентичність а історичні знання. Комунікаційні принципи у постмодерності. Сесія ІII

«Підляшшя в контексті геополітичних процесів у Східній Європі кінця першого і початку другого десятиліть ХХ століття»

Юрій Гаврилюк (Більськ), Підляшшя у державотворчих програмах національних рухів Центрально-Східної Європи.
Анета Примака-Онішк (Хмялєущина), Біженство та його наслідки для населення Підляшшя після першої світової війни.
Юрій Плева (Курашево), Позиція молодих жителів Підляшшя у контексті геополітичних змін після Першої світової війни на прикладі спогадів із села Шостаково.
Віталій Михальчук (Варшава-Бересть), Держава-національність-Церква у візії та діяльності митрополита Діонисія (Валединського) після 1920 року. Сесія IV

«Війна 1920 року та польсько-український союз».

проф. д-р габ. Мірослав Шуміло (Люблин), Польсько-український союз 1920 року та його підляські контексти.
д-р габ. Андрій Руккас (Київ), У боротьбі проти спільного ворога: польськоукраїнський військовий союз 1920 року.
д-р Станіслав Стемпєнь (Перемишль), Симон Петлюра (1879-1926) – мрійник чи реаліст?
проф. д-р габ. Ірина Матяш (Київ), Уродженець Підляшшя в українській дипломатії: Іван Красковський (1880-1955).
д-р Андрій Єкатеринчук (Люблин-Кнориди), Польсько-український союз 1920 року на тлі інших подій в колективній пам’яті сучасного українського суспільства.
Кароліна Хмур (Білосток), Презентація польсько-української навчальної гри онлайн Квест-кімната: «Пакт Пілсудський-Петлюра 1920».

Сесія V

«Історія та культура Підляшшя».

Іван Данелюк (Білосток), Політика власності та національної приналежності на Білосточчині після січневого повстання та у міжвоєнний період – порівняльний аналіз.
проф. д-р габ. Аліція Піган-Кіясова (Познань), Мовні евоканти підляської реальності у повісті Леона Куніцького «Iwanko» (1860).
Анна Мікіцюк (Люблин), Класифікація мікротопонімів (на прикладі польськосхіднослов’янського пограниччя). Стан, методологічні постуляти.
Магдалина Яким’юк (Більськ), Лексика колективних обрядів осінньо-зимового циклу в українській говірці села Грабовець.
Марко Мартинович (Даші), Свобода та поневолення, замітки до створення неоуніятської парафії в Косній.

Презентація книжки Юрія Плеви - «Куойли, Осуовка, Шостаково. Там, де цари бивалі...».

Презентація документу про візит делегації селян Більського повіту до властей Української Народної Республіки в Києві в січні 1919 року. Доповідь: Юрій Гаврилюк.

Панельна дискусія

«15 років закону про національні і етнічні меншини та про регіональну мову»

Учасники: Рафал Бартек (Ополє), Євген Чиквін (Білосток), проф. д-р габ. Ґжеґож Януш (Люблин), д-р Григорій Купріянович (Люблин-Більськ) – модератор.

В рамках конференції відбулися концерти:

xору міста Гайнівка, диригент: Віта Коцюбайло.
bокальної групи Українського ансамблю пісні і танцю «Ранок», керівник: Єлизавета Томчук.

https://www.facebook.com/%D0%9F%D1%96%D0%B4%D0%BB%D1%8F%D1%81%D1%8

C%D0%BA%D0%B8%D0%B9 -

%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9 -

%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%82 -Podlaski -

Instytut -Naukowy -382470718956503/

Інтерв’ю для газети „Tygodnik Koszaliński Miasto” від 11 вересня 2020 року

проф. д-р габ. Роман Дрозд

Інститут історії Поморської академії у Слупську

«100-ліття польсько-українського союзу Пілсудський–Петлюра»

Wykorzystane zwycięstwo?

Józef Piłsudski planował zawarcie wojskowo-politycznego sojuszu z Ukrainą. Jak do niego doszło?

Wybuch I wojny światowej dawał Polakom i Ukraińcom nadzieję na poprawę swojego bytu narodowego. Początkowo jedni i drudzy wysunęli postulat uzyskania autonomii narodowej i terytorialnej, lecz szybko został on zastąpiony dążeniem do zbudowania niepodległych Polski i Ukrainy. Ukraińcy proklamowali swój niepodległy byt 25 stycznia, a Polacy – 11 listopada 1918 roku. Jednak ogłoszenie niepodległości nie oznacza jeszcze, że takie państwo przetrwa. Konieczne jest zbudowanie silnego aparatu administracyjnego, ze sprawnym rządem i parlamentem oraz silnej armii, której zadaniem jest z jednej strony walka o kształt terytorialny państwa, a z drugiej obrona suwerennego bytu państwowego. Istnieniu państwowości polskiej i ukraińskiej sprzeciwiała się Rosja i ta „biała”, i ta „czerwona”.

Czyli zwolennicy caratu i bolszewicy. Obie opcje przeciwne dążeniom niepodległościowym?

Pierwsi stali na stanowisku „jednej i niepodzielnej Rosji”, a drudzy dążyli do stworzenia światowego państwa komunistycznego. Nie było w nim miejsca dla niepodległych Polski i Ukrainy.

Dlatego armia bolszewicka uderzyła i zaatakowała najpierw Ukraińską Republikę

Ludową? Potem miała być Polska?

Ze względu na położenie i znaczenie gospodarcze armia bolszewicka jako pierwsze zaatakowała państwo ukraińskie – Ukraińską Republikę Ludową. Niestety armia ukraińska dowodzona przez atamana Symona Petlurę, wycieńczona walkami z wojskami białej i czerwonej Rosji, nękana tyfusem i wewnętrznymi sporami, była zbyt słaba, aby przeciwstawić się agresorowi. Potrzebny był sojusznik. Po początkowym nieudanym aliansie z Niemcami i Austro-Węgrami, wybór padł na Polskę, mimo że ta pokonała Ukraińców w wojnie o Galicję Wschodnią. Ewentualny upadek URL oznaczał także zagrożenie dla Polski. Zdawał sobie z tego sprawę marszałek Józef Piłsudski, który był zwolennikiem odrzucenia od granic państwa polskiego Rosji. Było to możliwe przy istnieniu sojuszniczej Ukrainy oraz Białorusi i Litwy. Rozpoczęte w grudniu 1919 roku polsko-ukraińskie rozmowy obu stronom dawały nadzieję na realizację swoich celów. W kwietniu 1920 roku sojusz polsko-ukraiński, zwany także układem Piłsudski–Petlura został zawarty. Tym samym wojska polskie i ukraińskie rozpoczęły wojnę z Rosją Sowiecką. Szybko zajęły Kijów, w którym 9 maja urządzono wspólną defiladę. Ten sukces okazał się krótkotrwały.

Armia bolszewicka została pobita, jednak nie pokonana i wkrótce ruszyła do boju z naszą armią. Można to było przewidzieć?

Wojska sowieckie nie zostały rozbite przed zajęciem Kijowa, jak zakładano, po prostu wycofały się za Dniepr. To umożliwiło im przegrupowanie i następnie przejście do kontrataku. Z kolei stworzenie stutysięcznej armii ukraińskiej było trudne ze względu na ograniczone już możliwości poboru rekruta. Słowem – zabrakło czasu na umocnienie swoich pozycji. I Polacy, i Ukraińcy zostali zmuszeni do odwrotu. Wojska sowieckie dowodzone przez Michaiła Tuchaczewskiego podeszły pod Warszawę, a wojska Siemiona Budionnego – pod Lwów. Polskie kontruderzenie w połowie sierpnia znad Wieprzy zmusiło Tuchaczewskiego do odwrotu. Warszawa została uratowana. Jednak spod Lwowa zaczęła iść w kierunku stolicy armia Budionnego. Napotkała ona jednak na opór wojsk ukraińskich pod Zamościem, którego obroną dowodził pułkownik, a następnie awansowany do stopnia generała, Marko Bezruczko. Kilkakrotne próby zdobycia Zamościa nie powiodły się, a Polacy uzyskali czas, aby przygotować się do rozbicia wojsk Budionnego. Do bitwy doszło pod Komarowem. Sowieci zostali zmuszeni do odwrotu.

A gdyby pułkownik Bezruczko nie zatrzymał sowietów?

Ci wyszliby na tyły wojsk polskich walczących z Tuchaczewskim i jednocześnie zagroziliby Warszawie. Niepodległość Polski ponownie byłaby bardzo zagrożona.

Mimo poświęcenia ukraińskich sprzymierzeńców, sojusz jednak nie przetrwał. Mogło być inaczej?

Sojusz polsko-ukraiński mógłby się zakończyć sukcesem, gdyby Polska kontynuowała walkę z sowietami i zaangażowała większe siły, a takiej woli już nie było. Do tego musiałaby nastąpić większa determinacja samych Ukraińców w walce o swe państwo oraz wsparcie międzynarodowe. Tych czynników zabrakło.

Piłsudski słusznie rozpoczął wojnę zajęciem Wilna?

To nie Piłsudski rozpoczął wojnę z Rosją Sowiecką, ale Sowieci atakiem na polskie siły na Wileńszczyźnie na początku 1919 roku. Wyprawa na Wilno z kwietnia 1919 roku była odpowiedzią strony polskiej. Wojna trwała już wtedy na dobre, więc Piłsudski nie mógł jej zacząć czy sprowokować. Była to wojna o granice Polski na wschodzie.

Dlaczego Rosja, mimo chaosu i trudności wewnątrz kraju chciała „eksportować” komunizm dalej? Co by się stało, gdyby wtedy zajęto Polskę?

Wynikało to z ideologii komunistycznej. Celem był „eksport rewolucji” na inne kraje i w konsekwencji zbudowanie państwa komunistycznego obejmującego swym zasięgiem na pewno Europę, a może i świat. Bolszewicy sytuacją ludzi, własnym społeczeństwem nie przejmowali się. Celem nadrzędnym był światowy komunizm, do którego dążono nie licząc się z życiem ludzi, w tym własnych obywateli. Gdyby nie ich klęska w wojnie z Polską Europa byłaby krajem rad, rządzonym przez komunistów, którzy zaczęliby wprowadzać w życie swoje eksperymenty społeczne i ekonomiczne. Mając na uwadze to, co się stało w Związku Sowieckim, zakończyłyby się one ludobójstwem własnych obywateli.

Jak ocenia Pan działania stron polskiej i bolszewickiej w tej wojnie?

Dowództwa obu armii popełniły błędy w 1920 roku. Tak Piłsudskiemu, jak i Tuchaczewskiemu zdarzyło się nie docenić przeciwnika. Z tym, że błędy Tuchaczewskiego były poważniejsze. Doprowadziły do dwóch ogromnych klęsk pod Warszawą i nad Niemnem. Częściowo za pierwszą klęskę ponoszą też odpowiedzialność Siemion Budionny, Aleksander Jegorow i Józef Stalin, którzy zamiast skierować wojska szybkim marszem na Warszawę postanowili najpierw zdobyć Lwów. To im się nie udało, a ostatecznie zostali pokonani pod Zamościem. Ale z drugiej strony Tuchaczewski widząc, że ma odsłonięte skrzydło mógł wycofać swe siły spod Warszawy i czekać na przybycie posiłków.

Czy faktycznie zwyciężyliśmy w tej wojnie w kontekście traktatu ryskiego? Tak. Zwyciężyliśmy w tej wojnie. Rosja sowiecka została pokonana, a my obroniliśmy niepodległość. Polsko-sowiecki traktat podpisany w Rydze w 1921 roku definitywnie kończył wojnę oraz ustalił granicę między obu państwami. Teraz Polacy mogli się skupić na umacnianiu swojego państwa. Niestety traktat ryski oznaczał klęskę koncepcji federacyjnej J. Piłsudskiego, czyli odrzucenia od Polski państwa rosyjskiego. Wymownym tego przykładem było wycofanie przez Polskę uznania państwowości ukraińskiej w postaci Ukraińskiej Republiki Ludowej. Porzucono swego sojusznika – Ukraińców. Zdawał sobie z tego sprawę J. Piłsudski, który na spotkaniu z internowanymi oficerami URL powiedział: „Ja was przepraszam, panowie. Ja was bardzo przepraszam. Tak nie miało być”. Zawarcie traktatu ryskiego nie oznaczało zażegnania zagrożenia ze strony Rosji. We wrześniu 1939 roku o tym się przekonaliśmy.

A może żadnego cudu nie było? Wygraliśmy dzięki złamaniu kodów i wywiadowi?

Jeszcze przed wojną polsko-sowiecką wywiad polski donosił, że bolszewicy szykują się do natarcia na Polskę. Czyli wyprawa kijowska była w pewnym sensie wyprzedzeniem uderzenia sowietów. Pragnę stanowczo podkreślić, że praca wywiadu była jednym z elementów całej układanki, jakim było pokonanie wroga. To nie tylko wywiad, ale dowódcy, żołnierze i całe społeczeństwo polskie wywalczyło to zwycięstwo. Nie cud sprawił, że Polacy odnieśli zwycięstwo, ale ich determinacja i poświęcenie, także własnego życia. Pojęcie cudu użyli przeciwnicy J. Piłsudskiego, którzy tym samym chcieli pomniejszyć zasługi Marszałka. Głoszono, że to nie jego zdolności, ale cud uratował Polskę przed katastrofą. Z czasem obrosło to mitami, swego rodzaju ideologią i powszechnie przyjęto określenie „cudu nad Wisłą”.

Ponoć to generał Rozwadowski był mózgiem rozprawy z bolszewikami nad Wisłą, nie marszałek Piłsudski?

W dużej mierze to mit. Generał Tadeusz Rozwadowski był szefem Sztabu Generalnego, mógł proponować Naczelnemu Wodzowi projekty działań, ale to Piłsudski podejmował ostateczną decyzję, a także modyfikował te plany. To Marszałek był autorem uderzenia znad

Wieprza, co po bitwie przyznał sam gen. Rozwadowski. Udział gen. Rozwadowskiego polegał głównie na przygotowaniu „technicznym” operacji. Nie był jednak jej autorem, a niektóre jego plany zakładały nawet osłabienie sił mających uderzyć na lewą flankę wojsk Tuchaczewskiego. Bezspornie gen. Rozwadowski przyczynił się do zwycięstwa pod Warszawą, jak i wielu innych dowódców, ale pierwszeństwo należy się J. Piłsudskiemu.

– Potem nastąpił tragiczny finał, czyli 17 września 1939, następnie Katyń, w którym zginęli oficerowie biorący udział w wojnie 1920 roku, potem okres stalinizmu, komunizm. Czy więc było to pyrrusowe zwycięstwo?

Moim zdaniem to nie było zwycięstwo pyrrusowe. Było to realne zwycięstwo, które uratowało niepodległą Polskę, jak i, nie zapominajmy o tym, Europę. Gdyby państwo polskie wtedy upadło, Polacy znaleźliby się w składzie Rosji Sowieckiej. Być może nie byłoby II wojny światowej, ale i nie byłoby Polski. Musielibyśmy czekać do momentu rozpadu tego europejskiego państwa komunistycznego. Moim zdaniem błędem było niewywiązanie się z zobowiązań sojuszniczych wobec Ukraińców. Istnienie państwa ukraińskiego skutecznie hamowałoby agresywne działania sowieckie wobec Polski i być może nie doszłoby do ataku Niemiec i Związku Sowieckiego na Polskę we wrześniu 1939 roku. W pewnym sensie bitwa warszawska była pyrrusowym zwycięstwem dla Ukraińców. Jako sojusznicy Polski bitwę i wojnę wygrali, ale utracili swoje państwo.

Mówi się, że „historia jest nauczycielką życia”, wyciągnijmy więc właściwe wnioski i budujmy relacje polsko-ukraińskie na tym, co nas łączy, a nie dzieli. Będzie to korzystne dla obu narodów i obu państw.

Polska-Ukraina